Глава 11

Брови злетіли вгору, губи розкрилися в безмовному запитанні. Холодний вітер йшов шкірою, змусивши дихання завмерти. Зір хлопчика вишукував Лінуса, який спокійно спостерігав у відповідь. У його очах не було запитання - кажан очікував цього. Хлопчик повернув зелені очі до Ніка, слова застрягли в горлі. 

- Він не хотів нічого переформовувати. Дід та прадід продовжували політику один одного, і мій батько також вирішив притримуватися її, хоча в нашій казні було достатньо коштів, щоб змінити життя людей. Визволити жінок з “особливих будинків”, припинити віддавати населення на споживу. Він міг. Ми могли збудувати міцнішу оборону, придумати нові обмеження, які б не зашкодили народам. Але жадібність затьмарила його, - розповідав Нік. - Я був принцом, сином, казав йому:

”- Батьку, тебе не запам’ятають, твій час правління стане ще однією плямою в нашій історії. Народи не прозвуть тебе “величним”, не піднесуть славу”.

Його Пихатість Каледор Корвін не слухав мене - кількість жінок помітно зменшилася, вони втікали до держав за морем, їм стала ненависна наша земля. Моя матір, Феодора, благала батька змінити все, плюнути на минуле. Та за непослух його слова він відіслав її до “особливих будинків”. 

Нудота стиснула горло, хлопчик опустив очі, боячись зазирнути в бурі прірви сусіда. Можливо, було б краще цього не чути, просто випити снодійне і заснути, але Нік не замовкав. 

- Я зненавидів батька, хотів вбити, коли він тихо спав у своїй спочивальні. І ця ненависть була взаємною - я не підкорявся вихованню, відмовлявся розуміти ту структуру, за якою він правив. Але Каледор не міг нічого зі мною зробити, я був єдиним спадкоємцем. І ось вже наближався час мого коронування, нове майбутнє королівства майже в моїх долонях. Я б міг повернути матір, однак батько знайшов нову жінку, королеву. Вона завагітніла, з’явився новий спадкоємець, я став непотрібом, боржником його дорогоцінного часу - таких тільки на їжу. Каледор створив легенду, що відправив свого хворобливого сина на лікування до держав за морем, а насправді звелів вивезти мене до лісу. 

Такого тяжкого зітхання хлопчик ще ніколи не чув. Болісного, глухого страждання, втрати, безвихідності. Нік потер очі, які відразу ж почервонілий, чи то від втоми, чи то від невидимих сліз. Першим підірвався Лінус, наче ненароком кладучи руку тому на плече. Попри вагання хлопчик продовжував сидіти на ведмежій шкірі. 

- Тоді ми були на вилазці. Я зі Скотом бродили коло “сіток”, раптом земля затремтіла. Спочатку до нас вибіг Нік, а за ним Пекельний. І я миттю вийняв ніж та врятував бідолаху Ніка, а потім Матір прийняла його до нас. 

Сусід спантеличено глянув на Лінуса з роззявленим ротом. 

- Все було не так! Ти взагалі втік, а Пекельного вбив Скот. 

Хлопець поспішно закрив рот уламника долонями. 

- Ти такий брехун, Нік! 

Хлопчик приголомшено спостерігав, як нещодавна сумна атмосфера переростає в суперечку. Він сильніше загорнувся в ковдру, прикриваючи нею губи, які неконтрольовано витягувались в усмішці. 

- Пфу, в тебе руки чимось смердять! - Нік з неприхованою огидою стиснув ніс двома пальцями і закотив очі в передсмертному проханні. 

- А в тебе… А в тебе з рота тхне! 

Рум’янець покрив щоки Ніка рожевими плямами, він відкашлявся, повертаючи серйозне лице. 

- Ми, власне, про інше хотіли поговорити, - з натяком пробурмотів сусід.

Хлопчик стрибав поглядом від лиця до лиця, намагаючись прийняти те, що перед ним сидить принц, а другий це вже подавно знав. 

Лінус розуміюче кивнув і нарешті звернувся до хлопчика: 

 - Коли я і Нік… - почав хлопець-кажан, але тут-таки перервав себе. - Кажи ти! 

Нік розчаровано стиснув губи, однак продовжив почате: 

- Коли вчора я дізнався, що ти відьмак, то віразу подумав: ти зможеш допомогти мені, - вимовив він, спрямовуючи слова прямо на хлопчика. 

- Допомогти? - запитав хлопчик одне з сотень питань. Він відьмак? Чому він взагалі повинен допомагати? Думки колотили всередині, не знаходячи відповіді. 

Хлопчик зустрівся з чорними очима, знову ніякого здивування. Очевидно, Нік заздалегідь все йому розповів. Можливо, ще вчора, коли він вже майже спав. 

- Так, допомогти мені повернутися в королівство. 

Як легко це звучало, просто допомогти, коли йому нічого не пояснили.. І як Нік уявляв цю допомогу? Він один підкине його в повітря і понесе до королівства? А що потім? Але попри все це хлопчик волів спробувати, щось всередині голосило цим. Вітер погоджувався шепотом. Жінки, поневолені в “особливих будинках”, решта відьмаків, схожі на нього - він зміг би знайти відповіді в них. Хлопчику подобалася думка зустрітися з ними, теплота в грудній клітці пронизувала з кожною згадкою про цих людей. 

Лишити ліс - спокуслива ідея, яку нищили минулі брати і сестри. Як бути з ними? Він не хотів кидати їх тут. 

- Чому я маю вам вірити? - неочікувано бовкнув хлопчик. - Звідки мені знати, що всі мої слова не донесуть Ельдорі? 

Нік і Лінус спантеличено перезирнулися. 

- Брате, навіщо нам це робити? - поспіхом вимовив хлопець-кажан. - Лілі вчинила так з тобою, бо ж вона хоче стати Матір’ю. Будь певен на наш рахунок, ми ніколи не зробимо такого. 

Нік кивав від слова до слова кажана. 

- І ти просто так підеш від “Сім’ї”? 

- Хто сказав, що я піду від неї? Ми хочемо розповісти Матері. Ми придумаємо план і підемо всі разом, - відповів Лінус. 

- Ні, - випалив хлопчик.

На підсвідомому рівні він розумів: ”не можна, буде гірше”. Пригадалися невідомі перевізники, речі на возах, рушниці, які він бачив тільки в кімнатах для навчання в минулій “Сім’ї”. Щось було не так, Ельдора могла приховувати якусь таємницю. А потім - те вбивство, для чого вбили того дорослого?

- Постривайте. 

- А навіщо нам тягнути? - дошкуляв Лінус. 

- Я сумніваюся… Я ще так і не погодився на те, щоб допомогти. 

Хлопець-кажан розчаровано роззявив рота, Нік легенько вдарив того ліктем.