Глава 10

Скроні пульсували болем, снодійне літало по крові. Темна щілина збільшилась, першим в кімнату заглянуло лице. Чорні пасма стрибали в повітрі за рухом володаря. Нік обік полегшено звільнив легені. 

- Лінусе, тобі не можна тут бути, повертайся назад, - впівголоса сказав сусід, але хлопець не зупинився. 

Кажан влетів всередину, двері за ним повільно зачинилися від власної тяжкості. Хлопчик звівся на м’які ноги і впав на ліжко. Лінус мовчки сів поряд з ним, на лиці хлопця не було звичної усмішки. Скоріш за все, голову парубка турбувала смерть старшого “брата”. 

Нік примостився з іншого боку. Горіхові очі хлопця бігали від лиця Лінуса до безладу в кімнаті. 

- У вас була бійка? - недовго думаючи, запитав нежданий гість. 

- Майже, - відповів сусід, прокашлявшись у кулак. 

Ніщо не вагалося зруйнувати встановлену мовчанку. Кожен забрав потрібний йому час на тишу. Хлопчик схилив голову, відчуваючи прохолоду простирадла. Страста вимила з голови всі турботи, навіть сусіда з його вигуком: “Відьмак”. Нехай він знає, нехай розкаже всім, хлопчик не заб’ється в кут. 

- Скоту байдуже… - ледве чутно мовив Лінус, та Нік, видно, відразу зрозумів. 

- Думав, ти не здивуєшся. 

- Чому? - погляд вирізав слова Лінуса з повітря і запхав їх в пащу сусіда. - Він не поганий, просто…

- Просто твоєму “братові” байдуже на всіх, - продовжував своє Нік. - Ти маєш знати Скота краще, ніж я чи будь-хто інший. Він і так тримає всіх на відстані, а мене тим паче. 

- Я думаю, Скот лише турбується про мене. 

- Так і є - лише турбується, і лише про тебе. - Нік пожав плечима, погляд застиг на ножах, розкиданих по підлозі. - Я не хочу сказати, що це погано, особливо після вбивства Тоба. Тільки ти не повинен очікувати від нього відповідної реакції. Скот не схожий на тебе, хоч і зовні ви чимось подібні. Він не нишпориться по всіх кутках, шукаючи, чим себе розважити. Думаю, йому достатньо знати, що з тобою все гаразд, і що лíмхові трубочки, які Томі нишком приносить тому кожного дня, при ньому. 

- Але Тоб був нашим братом! - надто голосно вигукнув Лінус, від чого хлопчик у напівсну трусанув усім тілом. 

- Хочеш, щоб нас тут загорнули!? - пошепки гаркнув Нік. - Шуруй до своєї кімнати в ліжко. Якщо твій “брат” дізнається або вже дізнався про твоє зникнення посеред ночі після заборони Ельдори, то тобе і мене, і… - він покосився на сонного хлопчика, який вже їх не чув. Нік перехилився через нього до вуха Лінуса. 

Непідйомні повіки заплющились і обдали очі блаженною теплотою. Дихання неспішно здіймало груди з рукою на них. Крізь сон йому ставало все холодніше, а сил вистачало хіба для того, щоб виловлювати нечіткі відголоски оточення. Тихе здивування і сміх Лінуса. Щож, добре, хоча б на якусь мить він забув про смерть Тоба. 

- … “діс трія” … - нерозбірливий шепіт Лінуса. 

- … “інші землі” … - шумно мовив сусід. 

Ліжко вдячно заскрипіло, позбавившись ваги двійці.

”Лінус вже йде?” - подумав хлопчик, і ця думка виявилася для нього сумною. До того ж він не встиг нічого йому сказати, Лінус прийшов надто пізно, снодійне виявилося сильніше, ніж він очікував. Сталося так багато чого, парубійко був певен - Лінусу є що сказали. Багато, і він був готовий це вислухати, а потім і самому впасти до потоку переживань. Не забуде спитати, як той планує годувати своїх мишей у бібліотеці, якщо тепер вона є забороною. Що завгодно. 

Щось легке накрило тіло: м’яке, тепле. Ковдра. 

- Солодких снів, брате, - донісся хрипкий голос хлопця-кажана, лоскочучи ніс відлунням повітря. 

* * *

Сон миттю відскочив, горло пересохло, поблизу не було склянки з водою. Голова потріскувала невеличкими іскрами, слабка нудота билася в шлунку. Хлопчик сповз з ліжка, тепла ковдра впала на підлогу. Нік скрутився в кутку ліжка у глибокому сні. 

Повернувши ковдру на постіль, він поплентався до трапезної. На диво, Лінус досі не спіймав його в одному з коридорів. Спина стиснулась від чийогось погляду, хлопчик крутанувся на п’ятах. Недалеко від нього повільно пересувалася дівчина з мордою кабана. Два ікла, зірвані з минулого володаря, виходили з різних боків від дерев’яного носа, пофарбований сажею. Чорне волосся звисало до підборіддя, а два найдовших чорних локони сягали грудей, заплетені в коси. Ця зачіска якось нагадала хлопчику волосся Ельдори. 

- Мати ще не дозволяла виходити з кімнат, - сказала вона, випробовуючи дивлячись на порушника. Руки склалися на грудях, завчасно закриваючись від будь-яких виправдань. 

- Я не знав… - тільки-но почав він, як чіпка долоня дівчини схопила пошарпану тканину каптура. 

- Краще відведу тебе до Матері. 

Цокіт її чобіт відбивався кам’яними коридорами. Світло свічок тремтіло від найменшого руху повз них. Хлопчик не думав пручатися, він не був винен у вбивстві, і якщо цю дівчину призначили розходжувати по всьому підземеллі, виловлюючи таких, як він, - то хай вона робить свою роботу.

Але щось всередині тремтіло, билося і вимагало вирватися з рук дівчини. Хлопчик ще тримав у пам’яті Ельдору впритул до Рокса. Залишатися з нею наодинці могло стати проблемою. Нутро видавало його, він боявся Ельдори. Жінка була на дві голови вище нього, м’язи її міцніше каменю, широкі плечі показували: ”Ось вона, це Мати!”

Він зупинився, перетягуючи вагу на себе. Дівчина спантеличено потягла його ще раз, але хлопчик міцно вперся ногами в підлогу. Очі тривожно бігали по стінах, стелі, роззявленим пащах мертвих голів. Голова продовжувала наполягати на болісних відчуттях, порожній шлунок нудило від останніх нот снодійного. Вітер невчасно затих, хлопчик не міг покликати струмені. 

- Ти, вперта недоросль! - скрикнув вона голосом, який був створений, щоб вимагати і не віддавати нічого у відповідь. 

- Я Філл! - хлопчик відсахнувся. - Відпусти мене, я ж сказав тобі, що не знав. Я всього лише йшов до трапезної!