Глава 9

Палючий повінь на шкірі хлопчика минув, останні краплі поту засохли і лишили солоні струмки. Лінус ледь доторкнувся до його спини, перевіряючи, чи не боляче йому. Провів кінчиком пальця в невідомих напрямках. 

- Це наче читається як… “діс трія”, - він припинив рухати пальцем. У руках звідкись  з’явився шматок вирваного листку і маленький олівець, кажан рвучко записував незнайомі два слова. Брови хлопця злетіли вгору, ніби щось неочікувано збагнувши.

- Що це взагалі було?

- Не знаю, - зітхнув хлопчик. Плечі виснажено звисли, руки простяглись за одіжжю. 

- Брате, - легкі долоні захопили його ззаду в чіпкі обійми. - Зараз все гаразд? Я можу покликати Майру, якщо тобі важко. 

“Не заспокоюй мене, не торкайся!” - внутрішньо скипав юнак, але не ворухнувся. Він почекав, доки Лінус відсяде, і затяг на грудях плащ з каптуром. 

Хлопчик бачив шлях назад до кімнати, до майже чистої карти, але вітер був проти, линув на нього, шепочучи. 

- Нам потрібно сказати Ніку, - знову заговорив кажан. 

- Ні, - відрізав хлопчик, зводячись на ноги. 

- Куди ти? - підірвався Лінус. 

- Я вже йду, Таліса зачиняє бібліотеку. 

Ноги самі спустили його на перший поверх, руки відчиняли двері. Лише вуха не хотіли слухатись і чути ходу Лінуса позаду, його слова, переживання, здивування. Хлопчика нудило від згадки про нещодавній біль, хотілося забитися в глухий кут, щоб більше нізащо не відчути такого.

Шкіру на спині ніби пошматували на шматки, а потім зшили воєдино. ”Діс трія” - так сказав Лінус, ось що там намалювалося, та він цього не бачив. І що це означає?

Руку відсмикнуло назад, Лінус вчепився за його зап’ясток побілілими долонями. 

- Філл, чому ти мовчиш? Тобі зле? 

- Лінусе, повертайся до своєї кімнати, я йду спати. 

Хлопець-кажан неквапливо відпустив його, знижуючи очі додолу. Він коротко кивнув і, вперше просто промовчавши, пішов. У грудях залягла тяжкість, і все погане, накопичене днями в підземеллі “Сім’ї Хижих”, розсипалось по тілу.

Хлопчик прочинив двері. Нік звично сидів над малюнками, поява сусіда перемінила його натхнення. Точніше, воно дощенту зникло. Він наскоро закидав листки під ковдру, а чорнило під ліжко. 

Карта лежала на місці, хоча юнак все ж не міг повірити в те, що Нік її не чіпав. Бічним зором бачив, як Нік спостерігає за його рухами. Руки хлопця вкрилися чорними плямами, такі ж були і в хлопчика, коли він взяв вугіль. Він розгорнув карту, занурюючись у свій всесвіт, де не було правил. Нік та кімната навкруги стали розтертим силуетом. 

Увагу привернула чорна вежа: ”Сутінь”. Вугіль ліг на папір, почав виводити чорні лінії, у яких з’являлися риси дерев та струмків. Хлопчик запам’ятав їх ще тоді - вперше розглядаючи карту Дана. Поміж них впізнавався один струмок, на узбережжі якого причаївся маленький монстр. Над ним вугіль виписав п’ять крихітних літер - “Кістя” - назва струмка. 

Зелень в очах юнака вкотре вчепилась у вежу, позбавлену барв. ”Сутінь” - колись, його дім, колись, ”Сім’я”. І де ці “Сім’ї” - знати заборонено. Цієї вежі на карті не повинно бути, її високих стін не мав малювати жоден член чужої “Сім’ї”. З минулого вирвалися невідомі перевізники, великі діжки та інші речі, що вони привезли на своїх возах. Вони також знали, де знаходиться ця “Сім’я”. 

Між бровами залягла тінь, хлопчик озирнувся, Нік досі не зводив погляду. 

- Щось не так? - обережно спитав молодший. Сусід зігнувся над малюнками, які наново розметав по ліжку. 

- Лінус… - почав Нік, крутячи в руках перо. - Він розповів тобі про Відьмаків? - на останньому слові увагу хлопця неочікувано привернула стеля. 

Історія народу линула крізь час в уяві хлопчика. Відьмаки… Здається, Рокс вже називав його так. 

- Раніше ти був проти, - він відклав вугіль. 

Губи хлопця стиснулись у тонку нитку, юнак бачив, як у його голові заходилося протистояння. Каштанові очі сусіда звернулися до його зелених. 

- Якщо думаєш, що це нісенітниця, то скажи йому відразу. 

- Нісенітниця? - хлопчик підскочив у ліжку, але в ту ж мить застиг. Звідки йому знати, чи вигадка це, чи ні. - Не знаю…

У мовчанні Нік, як і завжди, погасив усі свічки, крім однієї - тієї, що стояла на стільці поряд із ліжком хлопчика. З темряви другої частини кімнати чулося шурхотіння ковдри і скрип дерева - сусід рутинно готувався до сну. Юнак закинув карту з вуглем під кровать і також загорнувся в ковдру. 

Запала тиша, недовготривалий спокій перервав голос сусіда: 

- Не гадаєш, що цілого поверху книг забагато для чиєїсь безглуздої фантазії? 

- Можливо, - коротка відповідь, він не думав про це.

Історія була цікавою, в народі він знаходив частинки себе. Жадібно ловив слова з розповіді про них. І все було гаразд, доки не з’явився біль. На його шкірі вирізали літери, Лінус враз спохватився розбиратися з цим. В очах кажана спалахувала цікавість, але хлопчика нагнав гнилий страх. Він боявся, що це знову почнеться, що в його думках не залишиться нічого, окрім болю. Потрібно було піти звідти, подалі від книг та історій.  

Нік нічого не додав, близенько й далі горіла остання свічка. Ліниво стікав віск, поглинаючи попередні краплі. По шкірі пройшовся вітерець, весь осад після дня пішов, але з-за дверей хлопчик не переставав відчувати чиєсь тихе дихання. 

* * *

Майже непомітні деталі в його карті щоразу помічає дівчина-білка. Маленького монстра на узбережжі струмка теж. 

- Філл, у тебе вже так багато всього. Усе гарно. Може, ти закінчиш навіть швидше за нас, - вона весело глянула на Дана.

Хлопець відірвався від своєї карти і усміхнувся її очам. Такої форми його уста набували виключно для неї. 

Близько п’яти вилазок разом двійця повсякчас трималася трішки поодаль, або ж це Дан тримав Вет на відстані від хлопчика, він поки що не зрозумів.