Глава 8

Легені повні знайомої вологості. Що швидше він приходив до тями, то більше відчував тупий біль. Довкола темно, хлопчик різко увібрав у себе повітря й сів у великому ліжку. 

- О, Мати, нарешті ти отямився, - над ним нависла Вет, її волосся вільно лилися по м’язистих плечах, лоскочучи кінчиками лице юнака. Скло окулярів блимнуло світлом свічок.

Вони знаходилися під землею, у його з Ніком кімнаті. Спроба рухатися скінчилася нудотою в горлі.

- Чому я тут? 

Дівчина відсторонилася та сіла на стілець біля ліжка. Маска білки висіла на зап’ясті, жахаючи хлопчика численними порізами. 

- Ми з Даном були зайняті картою, коли ти раптом втратив свідомість, - Вет винувато спустила очі до рук. - Ти все ніяк не приходив у себе, тому ми вирішили повернутися, але перед цим…

З-за плащу з’явився довгий білий палець. Його сморід тут-таки торкнувся носу двійці, парубійко затримав подих. 

- Брате, візьми, але нікому, нікому не кажи, домовились? 

Хлопчик кивнув. Він знав, що буде у випадку, коли ти прийдеш без підношення. Однак у думках причаївся сумнів. 

- Зараз ти під моїм наглядом, тому що із самого початку це була моя ідея перевести тебе. Але я не впоралась навіть з цим завданням, ти постраждав через мою легковажність… - її плечі здригнулися, брови зустрілися у відчаю. 

- Вет, не потрібно наглядати за мною, - хлопчик стиснув губи, шукаючи правильні слова, але вони всі губилися, як тільки він хапався за них.

Неправильно, він не хотів втамовувати її сум, він не мав цього робити. Але якщо вона справді віддала йому підношення так просто, навіть наперекір своїй Матері…

- Мені достатньо того, що ви навчаєте мене, все інше - неважливо. 

Дівчина здивовано скинула брови, її рот відкрився з німими словами. 

- І я нікому не скажу, - він кивнув на відрізаний палець Пекельного.

Можливо, це була додаткова перевірка “вірності”, але Вет - наче зліпок його минулих старших сестер, які іноді ховали хлопчика за собою, зовсім малого, коли він викрадав зі складу якусь поживу. 

Вет звісила голову, шкіра зблідла, темні стіни підземелля висмоктали її барви. Думки дівчини мучили сумніви, котрі вона не квапилася озвучувати. 

- Філл, - звернулась вона впівголоса, почувши кроки за дверима, - ніхто не знає, що я віддала тобі це, окрім Дана, тому будь обережним.

 Вона попрямувала до виходу з кімнати та наостанок додала: 

- Моя з Даном кімната знаходиться далі по коридору, останні двері зліва. Знаю, що Нік іноді буває… Дивним, так? Приходь, якщо не буде з ким розмовляти. 

* * *

Їжа після задушної кімнати підношення позбулася смаку: м’ясо розпадається, каша розтікається, хліб жорсткий. Розмови глушили думки. Так вийшло, що за одним столом сиділа його нова група на чолі з Лісою, Лінус і, незмінно, Нік. 

Маски тварин, на диво, не чіпляли біглий погляд. Хлопчик відчував, як день за днем підземелля затягує його у звичний перебіг. А нутро так і рвалося хоча б на коротку мить заглянути в ту карту, де кривими лініями було виведено: “Сутінь”. 

Він поривався вгамувати почуття, ніби хтось стежить за ним. Коридорами, тінями - щось весь час було поряд і далеко, ховаючись повсякчас, коли той озирається. Хлопчик відірвав погляд від тарілки, пройшовся по лицях - без звіриних облич, за винятком одного. Його руки склалися на підтягнутих грудях, одна з них по лікоть сховалася в шкіряному нарукавнику. Морда рися схилилася набік, як тільки їхні очі зустрілися. Юнак зігнувся над їжею, аж хтось зателіпав його плащ. 

- Брат, бра-а-ат, - безперервно кликав Лінус. Вороні кучері розсипалися по плечах, мов другий плащ. 

- А? - стрепенувся він, неначе пройшовши крізь туман. 

Хлопець-кажан наблизився до вуха, знижуючи голос до шепоту:

- Я хочу тобі дещо показати, - він смикнув його за лікоть подалі від трапезної. 

- Зачекай, мені спочатку потрібно в купальню. 

З грудей кажана вирвалося розчароване зітхання:

- Ну чому ти не ходиш разом з усіма? Тільки воду холониш. 

* * *

Тіло захопила ще тепла вода, м’язи одні за іншими таїли від пари в повітрі. Хлопчик опустився з головою на дно купелі. Шкіра загубила шлях до повітря, він осліп очима й чуттями. Виринув, жадібно хапаючи повітря. 

За дверима чулися кроки, юнак не надав цьому особливого значення. Вдруге наповнив легені киснем. Двері прочинилися, силует спинився на порозі. Хлопчик здригнувся і склався навпіл. Вихід зачинився, і крізь пару ледь проглядалися повільні рухи того, хто увійшов.

- Не тіснувато в однім купелі? - з його ніг злетіли чоботи. Він підходив повільно, але хлопчик встиг здогадатися, що то був Рокс. 

Він потягнувся за вітром, розганяючи стіну з пари. Йому відкрилася оголена шкіра, світло ліхтарів лащило міцні м’язи. Слина затрималася у горлі, очі миттєво заплющилися. Вода сплеснула від тяжкості тіла. Рокс занурився у теплоту одного з хлопчиком купеля. 

З лоба стікав чи то піт, чи то струмки води. Юнак розплющив одне око: з протилежної сторони його розглядали блакитні очі. Хлопчику хотілося щось відповісти, але він згадував минулий вечір. Два силуети, між якими звучали ніколи нечувані ним звуки. Вони ставали мерзеннішими від зростаючого напруження Рокса, яке все не давало йому спокою. Проте юнак міг припуститися однієї річі, яка змушувала Рокса боятися Ельдори. 

- Вже малюєш карти? - з ноткою дорікання сказав рись. 

Хлопчик злегка нахилив голову в знак згоди, незважаючи те, що цього він поки не навчився. 

- М-м-м, - протягнув хлопець, ніби зрозумівши, але на обличчі та ж сама байдужість.

Хлопчик вдивлявся в його блакить. На губах парубка з’явилася невелика рана, до плечей шкіру вкривали багряні синці з нерівними відбитками чиїхось зубів.

- Вчора, мабуть, весь вечір готувався, у бібліотеці сидів. Так, картографам без книг нікуди…