Глава 7

Рокс більше не знімає маски. Після тієї розмови кілька днів тому - хоч намагався цього не показувати - хлопчик помітив, як він відсторонюється, іноді не відповідає, ходить поодаль. Але юнак усе одно відчуває його погляд на собі - в коридорі чи з-за тіней стін. 

- Знову не їси? - поряд з’явився Лінус. Як і раніше, під час сніданку його маска була відсутня. Тьмяне волосся завитками густо спадало на плечі й плащ. 

- Немає апетиту, - відповів хлопчик, думкою караючи себе за це. Йому як ніколи потрібні сили, багато їжі, маси. З його худорлявим тілом він мало чим відрізнявся від Кісті, але жодна ложка каші не лізла йому до горла. 

- Тоді можна я…? - хлопець-кажан сором’язливо вказав на тарілку хлопчика. Той відсунув таріль з їжею і підвівся від столу- Стій, а я? Не почекаєш?

Нік проводжав юнака очима, доїдаючи останній шмат хліба. Руки вкривали плями чорнил, які вже не піддавалися теплій воді купалень від частого малювання. Останнім часом він надто обережно ховає всі свої розчеркані пергаменти - і це було настільки обачно, що хлопчику ніяк не вдавалося розкрити його схованку. 

* * *

Хлопець-сич і дівчина-білка щось бурхливо обговорювали, розглядаючи карти на стінах “головної”. Їхні окуляри дивились одні на одних, з вуст швидко вилітали невідомі слова. Хлопчик відволікся, споглядаючи річки і безмежні ліси на картах.

Маски звірят пов'язані коло рук. Бронзова шкіра хлопця вбирала мерехтливе світло, брунатні кучері сягали шиї. Білка поряд обережно провела рукою по застиглих струмках на просторому листі, щоб не розтерти чорні лінії. Темне русе волосся зібралося у високому хвості. Її пишні брови бігали разом зі швидкими думками, що неперебійно лилися на хлопця обік. 

Каштанові очі парубка широко відкрилися, коли він помітив хлопчика, принишклого серед темряви. Дівчина-білка прослідкувала за зором “брата” і змовкла. 

- О, це ж він… - зусиллям пригадував ім’я хлопець-сич. 

- Філл, - подав голос юнак з кутку дивана. 

Лице дівчини просяяло, вона витягла тяжкий папір з найближчої полиці і двома кроками здолала відстань між ними. 

- Філл, а у твоїй “Сім’ї” займалися картографією? Я і Дан, - вона кивнула на хлопця позаду, - тільки почали в цьому розбиратися. Ну, звичайно, Дан трішки довше цим займається, він старший за мене. А ще ми разом нещодавно досліджували одну місцевість біля річок. Якщо хочеш, наступного разу візьмемо тебе із собою, тільки потрібно буде попросити Мати перевести тебе до нашої групи. 

- Я… - хлопчик застиг. Думка про те, що його можуть перевести до іншої групи, тішила. 

Нарешті можна бути звільненим від повсякденного тиску блакитних очей і остогидливого хлопця-кажана, котрий так і не згадував про маленького чудовиська. Тепер хлопчик не почувався у безпеці, навіть у своїй кімнаті. Засинаючи, думав: йому вже не пощастить прокинутись у теплому ліжку. Уявляв, як Ельдора нависне над його лицем. І хай він не знав, як можуть покарати за доброту до Пекельного, будь-який сюжет, що приходив у його розум, ніс свою правду. Усе буде навіть гірше, ніж він думає. 

- Я завжди мріяв бути кар… картографом, - збрехав він, насилу вимовляючи склади незнайомого слова. - Але я майже нічого не знаю, адже нас, молодших, не навчали ц-цьому... 

Дівчина радісно закліпала очима крізь тонке скло окулярів. 

- Це зовсім не складно, я допоможу, і наші старші брати і сестри також. 

- Вет, він зовсім малий, - втрутився Дан. - До карт потрібно ставитись серйозно, якщо нарисуєш не так, то всі зусилля наших експедицій підуть намарно. 

- Атож, він намалює неправильно, і я теж малюю неправильно. Але ж мені ти дозволив спробувати, то чому Філу не можна? - її слова були проханням, якому “брат” не міг відмовити.

Вона розгорнула утяжливий папір, протягуючи його хлопчику. Водночас до кімнати надійшла групка людей-звірів, а за ними ще одна, поки “головна” не сповнилася приглушеними розмовами. 

Левиця одним помахом кисті обірвала весь зайвий шум, вихованці відзначили її присутність, підіймаючись зі своїх місць. Деякі маски схилилися в знак шани. Хлопчик зніяковіло повернувся на диван, його погляд гуляв по звірах довкола. Хоч він і примушував себе звикнутися з такою реальністю - він лишав “головну” з відчуттям, ніби його серце вкотре вирвали: кожен відкусив від нього шматок. 

Руки Рокса здавалися занадто блідими. Темне приміщення з десятками свічок викривали його стомлений вид. Хлопчик зупинився на грудях ватажка, легені поривчасто всмоктували і випускали повітря. Парубійко перекинув увагу на підлогу. Визнати своє хвилювання - означало програти зухвалому рисю. Парубійко вирішив мовчати, чекаючи, чи скаже Вет щось про перехід до їхньої групи.

* * *

Лінус востаннє змахнув ножем, перерізаючи шкіру та плоть чудовиська. Їх було двоє, хлопчик стояв поодаль, де лежало бездиханне тіло другого Пекельного. Всякий поріз, нанесений ним потворі, перетворювався на його внутрішній плач. Чудовисько кричало від болю, немов благаючи юнака, відходило, боячись отримати ще одну рану. Воно жодного разу не зачепило хлопчика, кігті розрізали повітря повз нього, відлякуючи нападника. Але той був невблаганний. Юнаку була потрібна його частина, кіготь, щоб піднести чужій Матері. 

Молодший кажан відрізав чорний пазур і засунув до піхов. Чудовисько розпласталося між деревами й брудом. Він махнув рукою, хлопчик зрушив з місця. У грудях холонуло дедалі більше поряд із Лінусом. Останньому якимось дивом вдалося домовитися з Роксом, щоб відділитися від групи. Спочатку було довге вештання чагарниками, яке не пройшло без невпинних балачок чорноволосого. І розмовляв він тільки про маленьке чудовисько, яке досі було їхньою таємницею. Хлопчик, очікуючи удару в спину, найбільше боявся, що ось-ось схоплять за каптур і потягнуть до найтемніших, найвогкіших кімнат підземелля. 

Вони продовжували йти, висока трава закривала їхні коліна, і тут хлопчик почав впізнавати знайомий шлях. Дерева рідшали, спереду почулося відлуння тихого струмку, яке переривалося затятими сплесками по воді.