Глава 6

Йдучи безкінечними коридорами підземелля, хлопчик зрідка ловив себе на думці, що спалахи страху зовсім не затуманює розум. Вологий вітер кружляв довкола, хлопчик розчинявся в ньому. Безформним, прозорим струмком.

Кожен крок віддаляв юнака від безпечного місця, і подумки той карав себе: чинить нерозсудливо, просто через дану ним обіцянку повернутися. Нечутний оклик тягнув туди, назовню, до лісу, до вітру, а найбільше - до чудовиськ. 

  * * *

Темрява заповнила щілі, півмісяць боязко ховався за хмарами, ніч без жодного шороху висіла над лісом. Хлопчик уперше, відколи себе пам’ятає, застав її по-дійсному, наживо. Будучи в справжній “Сім'ї”, Мати зрідка дозволяла подивитися через тонке скло з залізними перетинками на пітьму за ними, на сяйво світила в синьому небі. І в кінці-кінців, зараз він тут, де нікого поруч, але усе почуття порожньості всередині полонилося чимось інакшим. 

Знайома стежка занурилась у гущавину дерев. Холод подолав денну спеку, довелося загорнутися в плащ. Надокучливе скрипіння гілок відволікало від доріжки, тьма  іноді підступно збивала хлопчика зі шляху і заводила в глухі кути. З часом все ж почувся легкий плеск води. Хлопчик побіг на звук, який вивів його на вогкий ґрунт і невеликий струмок. Світло місяця безперешкодно відбивалося від поверхні води, розносячись по берегу. 

Хлопчик роззирнувся, досі обгорнутий плащем. Тіні дерев щільно лягали одна на одну. Вітер пронісся повз, і він впізнав його: маленький силует, невеличкі зіниці й довге волосся. 

- Кістя? - тихо гукнув він.

У відповідь долинув свист вітру і чиєсь переривчасте кректання. Хлопчик ступив уперед, спробувавши навпомацки знайти маленьку істоту. 

Легко піддавшись до рук, Кістя влаштувалася під плащем хлопчика. Той зніяковіло усміхнувся, думка, що навіть таким чудовиськам може бути холодно, чіплялася крихти відповідальності за цього малюка. Але як йому влаштувати її? Куди? Навряд чи кому-небудь з Пекельних достатньо розуму забрати її до себе, та і йому не достатньо, мабуть…

Перед тим, як попрощатися з Кістьою, він наловив кілька рибин і поклав поряд з нею, тримаючись надії, що та їх з’їсть, бо різкі виступи кісток ось-ось пройдуть крізь тонку білу шкіру. 

Останній погляд на маленьке чудовисько повинен був бути останнім, але хлопчику не хотілося йти, покидати Кістю саму. Почуття сягнули меж, вони тримали його поруч. Неосяжне у глибині тяглося до чудовиська, і не тільки до цього. Їхня присутність витала у повітрі, далеко, близько. Голод і лють Пекельних - усе змішалося в його думках. Хлопчик боявся так сильно, що навіть вітер не зміг вибити пекучого дрижання. З того моменту, як пройшов “відбір”, він уже не належав собі минулому. Його тіло стало чужим, а розум ніяк не міг збагнути того, що сталося, прийняти та відпустити. Наче він відійшов від краю, який не мав права лишати. 

* * *

Поблизу ходили Пекельні, однак вони просто не помічали його. Хлопчик мчав з усіх ніг назад, під плащем було мало що видно, майже нічого. Вітер гнав у спину і відхиляв від дерев попереду. 

До люку якихось десять кроків, але нервовий моток наздогнав і зупинив його швидше, ніж той встиг дістатися сховища. З десяток колісниць розкинулися всією галявиною, навантажені купами речей, та хлопчик не міг розгледіти їх через темінь. Особливо вирізнялися величезні діжки, звалені на один із возів. 

Дверцята люка розкинуті по два боки, випускаючи зсередини слабке світло. І посеред цієї тихої метушні стояла Мати Ельдора. У руках палав невеликий каганець, відбиваючи теплий купол світіння на грубих рисах її лиця. Подих перехопило: левиної маски не було, хоча та невідривно прикривала обличчя своєї власниці в надрах землі. 

Невідомі перевізники по черзі зістрибували з возів, передаючи всі речі людям у масках. Хлопчик не міг впізнати ні однієї морди тварини, яких він вже бачив раніше. Ці виглядали більш дорослими, деякі зігнулися від довгих літ життя і пересувалися найповільніше з-поміж усіх.

Левиця ж стояла поодаль і розмовляла з одним із перевізників. Її лице нагадувало виточений вправним майстром камінь: холодний, рівний і незмінний. 

Протиріччя розтинали живіт хлопчика. Простір вужчав, дихати все важче. Що тут роблять чужі люди? Чому Ельдора дозволила брати їхні речі? Звідки вони знають, де знаходиться сховище?

Хлопчик завжди знав устрій “Сімей”: ніхто не має знати де вони і що вони. За правилом, ці перевізники мали бути покарані ще до того, як устигли б стрибнути з возів. Він швидко заблимав очима, молючи Мати, щоб це був короткочасний сон. Але прибулі люди з рушницями на плечах продовжували віддавати привезені речі. Коні вірно чекали господарів, хлопчик вперше бачив їх такими ручними і спокійними. Навіть у такому лісі, охопленим Пекельними, на території чужої “Сім’ї” вони не втрачали сталості. 

Тремтіння неспішно вщухало, хлопчик сповз по дереву на холодний ґрунт. Люди з мордами тварин продовжували заносити речі, деякі дійшли до великих діжок, котрі доводилося нести в парі. З них долинав глухий сплеск якоїсь рідини. 

Піджавши під себе ноги, хлопчик зник під плащем. Вітер віщував на вухо про кожен крок людей попереду. Він знав, коли вони спускалися та здіймалися сходами, коли вози спустошились, зачинився люк і візники вдарили батогами, призводячи коней у рух. А коли, нарешті, вітер дмухнув востаннє, хлопчик вийшов зі схованки. 

* * *

Сон так і не прийшов. За сніданком він ладен був впасти в їжу і заснути з лицем у каші. Після побаченого вночі, думки всякчас розбігалися, коли хлопчик силкувався їх скласти, обдумати. Спитати в когось - було найгіршим рішення. Тоді б стало зрозуміло, що він вештався вночі на подвір'ї, а не спав у кімнаті, як і решта. 

- Філл, вставай, ми йдемо, - дівчина-лисиця поплескала його плече, дістаючи зі дна роздумів. 

- Куди? - хлопчик глянув на тарілку, їжа збереглася неторканою.