Глава 5

Він не пам'ятає, як усе скінчилось. У згадках лише печіння від глибокого порізу та молитви чужій Матері на підношенні. Хлопчик прокинувся в знайомому ліжку. Мабуть, зарано для тутешнього режиму - свічки досі не запалені.

Нашорошивши вуха, із сусіднього ліжка юнак почув майже невловиме сопіння. Бажання покинути задушливу темряву підштовхнуло відкинуту теплу ковдру. Долонь щемливо занила. Боячись потурбувати сон співмешканця, ноги прудко та безшумно донесли хлопчика до дверей. Ті тихо застогнали йому вслід. 

"І куди я йду?" - потроху приходили думки. У повітрі все ще відчувалася знайома вологість. Хотілося вдихнути на повні груди. В такий час назовні має тільки починати сходити сонце. Чи зміг би він зараз вийти? Поривання і застереження зчепились у його грудях, мов живі істоти. А якщо хтось буде сидіти в “головній”? Навряд чи, якщо Нік ще спить, то й інші повинні. Напевно... А що, як люк буде зачинений?

Долоні спітніли, він пришвидшив темп. Різкий потік повітря підкинув коричневий плащ. З грудей зійшла минула тривога, легкість від серця розлилася по всіх кінцівка. Очі звикли до тутешньої темряви, тепер юнак шугав крізь морок, не думаючи. Поблизу відчувалися струмені вітру, які те й діло чіплялися за коротке волосся.

Добігши до останнього повороту, він прочинив скрипучі двері. "Головна". 

Він ішов поспіхом, майже не торкаючись підлоги, здіймався сходами до блаженного тепла. Хлопчик не помітив тяжкості металевого люку, тягнучись до вітру назовні. Легкі ручаї захопили його в м'яких обіймах. Вітер був радий йому, жваво ворушачи листям дерев. Чистий, в міру вологий кисень сповнив легені. Хлопчик побіг. 

Минувши колючі чагарники, він раз-у-раз згадував шлях до "сіток". Цікавість заполонила розум. Черговий струмок змочив тонку підошву, але хлопчик не вповільнював руху, передчуваючи, що йому добряче перепаде, якщо його знайдуть. З кожним кроком в обличчя вдаряв все сильніший сморід. Так, він точно рухається в правильному напрямку. 

Чорне волосся, виколоте око, довгі кінцівки без одного кігтя та надзвичайно їдка, смердюча суміш, чимось схожа на звичайну кров. Чудовисько мертво розкинулось на галявині. Розтрощені стовбури тягли свої гострі наконечники до небес. Широкі дуби по-звірячому повалені на інші дерева, які, здавалося, можуть впасти від найменшого вітерцю. Земля, частково зорана пазурами монстра, висіла прямо на гілках. Усе було дощенту зруйноване, окрім глибокої ями. 

Майнувши повз тушу Пекельного, хлопчик навколішках наблизився до того, що привело його сюди. Схилившись над глибокою пасткою, він зустрівся з поглядом двух абсолютно білих очей. Все те ж маленьке чудовисько втискалося в холодний бруд. Присутність хлопчика викликала тихі, пискляві вигуки. Воно тягнуло свої маленькі кінцівки до нього, надіялось піднятися, але стомлене тільце каменем лежало на ґрунті. З-під шкіри виступив обрис ребер. Серце юнака плачем кликало його. І він не витримав.

Зірвавшись з місця, хлопчик трішки спустився в яму і, легко підхопивши знесиленого малюка, ривком рвонув нагору. 

- Ой! - з переляком зойкнув юнак, відчувши, як маленька істота почала лизати його пальці. Хвиля огиди змінилася цікавістю. - Хочеш їсти? Одну хвилю. 

Погляд пройшовся по галявині. Треба йти далі, до струмків.

Хлопчик перейшов на біг, вдруге прориваючись крізь гнівні чагарники і звалені дерева. Вітер спрямовував його ноги. Обік пульсувало життя. Птахи бадьоро перекрикувались крізь віти дерев. Хлопчик чув тупіт оленів і диких коней. Білочки бігали в його ступнях, як маленькі заметілі. Пекельний сидів тихо, зрідка лижучи пальці юнака. 

Тихі відлуння струмка невдовзі привели хлопчика до невеликої річки. Посадивши чудовисько під деревом, він поспішно зняв чоботи та зайшов по коліна в холодну воду. Шкіру защипало, дихання спіткнулося. У прозорій масі щось шугнуло вбік. Серед тіні замерехтіли червоні плями - дрібні рибки.

"Те, що потрібно!" - засяяли очі парубійка.

Затамувавши подих, він повільно опустив руки у воду. Шкіра призвичаїлась до холоду, з уст - рівне і впевнене дихання. Він зловить, ще трохи... Є! 

Дві рибки бовталися в його руках. Повністю в слизі, неспокійні. Нехай вони і невеликі, але час невблаганно спливав. Йому треба повертатися назад. 

Хрускіт та чавкання маленького монстра дещо подобались хлопчику. Хоч малюк не до кінця здолав голод, усе не так погано. Але йому доведеться залишити його тут. Можливо, чудовиська знайдуть його “батьки”.

Юнак не знав звичаїв Пекельних. Не знав, чи є в них сім'ї, чи відчувають вони рідність одне до одного. Їхній світ був далеко за межами його розумінь. Проте він не хотів кидати монстра на рішення долі.

"Як би йому сказати...?" - перебираючи чорне волосся монстра, думав він. 

Почуття страху крутило шлунок, пульсувало. Незважаючи на розмір, монстр зберігає свою природу, закладену в нього дорослими Пекельними. Дитинча могло накинутися і відкусити палець, а може, і руку. Білі озерця стежали за повільною річкою. Бліду шкіру вкривало безліч брудних плям, зникла його минула рухливість іі радість. 

- Ти... - почав було парубійко і змовк.

"Все ж потрібно дати йому чи їй ім'я", - вирішив він. 

Пробуючи чергове ім'я на слух, погляд скотився на кісточки від риби.

"Точно!" 

- Будеш Кíстею! - клацнув пальцями він.

Маленьке чудовисько тихо запищало.

- Подобається? Тоді слухай, - вмостився парубійко поряд на піску. - Я повернуся.

Білі зіниці звернулися на його слова. "Вона взагалі мене розуміє?" - промайнуло в голові юнака.

Він спробував ще раз пояснити монстрові, при цьому жестикулюючи:  

- Я, - вказівний палець вперся в його груди. - Прийду, - ноги коротко пройшлися мокрим піском.

Кістя потішно плескала долонями. "Не зрозуміла?". Нервове зітхання зійшло з уст, над річкою здіймалося сонце. Час скінчився, йому потрібно назад.