Глава 3

Грубий голос Ніка прорізав завісу сну. Хлопчик відкрив тяжкі повіки. На мить кімната навколо зникла - стіни, стеля, двері. Лишилось тільки світло свічок. Над ним нависав силует парубка. Його руки різко трусанули юнака. 

- Вставай. Хочеш залишитись без їжі? 

- А? Що? - юнак кліпав очима, намагаючись виплутатись із завіси довгого сну. Ковдра впала, і холод, мов пазуриста істота, вчепився в тіло - аж дрижаки пройняли.

- Чому ти такий повільний? Підіймайся!

У двері вдарив стукіт. З-за них линув тихий голос Лілі. Хлопчик впізнав її переривчасті слова, несміливе звертання.

- Сні-сніданок вже розпочався. Мати Е-Ельдора попросила вас по-поквапитись.

Погляд Ніка обпік сильніше полум’я. Хлопчик опустив очі.

- Вибач, - підтиснув він губи.

Нік крутнув на п’ятах і рушив до дверей.

- Зачекай мене!

* * *

Містка трапезна захоплювала подих. Увага розбігалась в безкінечній кількості свічок та дерев'яних столів. Звірячі морди висіли на макушках їхніх господарів, поки ті насолоджувалися духмяною їжею. На чорних стінах застигло зоряне небо.

Незмінно містилися голови звірів з роззятими пащами. Хлопчик не розумів краси мертвих частин, але збагнув - тут це звалося гарним.

- Це н-найбільша з усіх к-кімнат, - мовила Лілі. Маска не змогла приховати усмішки, що звучала у голосі дівчини.

Шлунок хлопчика звучно прохав поквапитись. Лілі тихо засміялася й провела їх до одного зі столів. На ньому вже вимостились три тарілки, сповнені м'яса, кашею і запеченими шматками хліба. 

Хлопчик похапцем запхав у себе величезний шмат хлібу. Лілі ж їла обережно, відламуючи тоненькі скибки та повільно кладучи їх до рота. А Нік і взагалі певно не зголоднів. Голова хлопця зайнята іншими справами, бо навіть смак соковитого м’яса не міг заглушити думок, що турбували ідеальні риси ледь помітними зморшками.

Піднявши погляд зелених очей, хлопчик вгледів рожевий рваний рубець на лівій щоці дівчини. В думках одразу сплинула здогадка його появи. Пекельні. Схоже на наслідок від удару їхніх кігтів, які так легко пронизують шкіру. 

Звідусіль линув галас. Стукіт металевих приладів об тарілки бив гучними різками по вухах хлопчика. Він вже встиг доїсти і свою порцію, і порцію Ніка, але йому все ще здавалося, що десь всередині нього є крихта голоду.

Прохолодна рука Лілі заділа плече. 

- Ходімо, н-незабаром Мати Ель-Ельдора розпочне зібрання, - вона підхопилася з лави й попрямувала до виходу. 

З наближенням юнак почав вирізняти знайомі силуети: ведмідь, кішка, лисиця. Їхня розмова доносилася до нього глухими уривками:

- І з чого б це… - щось заперечувала лисиця. 

- Мені здалося... Не будь такою жорстокою…  - ведмідь наполягав на своєму, і кішка завзято його підтримувала, хитаючи мордою. 

- О, так-так. А ще ця біла сукенька... 

Здогадавшись, про кого велась розмова, хлопчик почервонів до самих вух. Непосидючі пальці шматували темний плащ. Вони підступили до трійці. Очі-дірки ліниво пройшлися по ним. Першим відгукнувся ведмідь:

- Ну що? Ми йдемо чи будемо чекати інших?

- Пішли вже. Не хочу запізнитися через те, що вони ніяк не можуть наїстися, - лисиця була не в гуморі. Вона почала підштовхувати їх до дверей. 

- Стійте! - до них мчав хлопець з мордою косулі. Один з пари рогів надламався, показуючи нерівності, котрі лишилися після невдалої сутички з чудовиськами.

Його волосся збереглося лише на маківці - туго обвите мотузкою, воно утворювало короткий хвостик. Решту голови було коротко зістрижено. Хлопчик вирішив, що він одноліток лисиці, а, може, і Ніка. 

- Афі, ми тебе чекаємо, не квапся, - кішка привітно розмахувала руками.

Лисиця лиш пирхнула і, тихо відсторонившись від їхньої групи, пішла коридором. 

- Міккі казав мені, що Майра з Джо вже в "головній", - Афі стукнувся з протягнутим кулаком велетня. 

- Ну, і ми також вже йдемо, - морда кішки роззирнулася. - А де Ліса? 

Ведмідь голосно зітхнув:

- Здогадайся…

* * *

Хлопчик вдруге потрапив у ту ж саму кімнату, яка вела до люка на подвір'я.

Велетенські карти градом звисали зі стін. Його очі ніяк не могли відірватися від насичених чорних ліній, що єднались в силуети дерев, каменів, струмків та тварин. Десь далеко збоку одиноко розташувалося неосяжне королівство. Поверх нього червоними розгонистими літерами значилося: "Багрянка".

Знайома назва різко пройшла крізь згадки минулих років, коли він, ще будучи маленьким, слухав історії старших. Багато раз вони повторювали: "Багрянка, Багрянка, Багрянка..." - так голосно та злісно, що він і досі може згадати їхні спотворені від смутку обличчя. Але юнак не може згадати розповідей…

Хлопчик спробував дужче напружити мізки, та нічого не виходило. У його пам'яті тільки чорні прогалини. Його очі випустили розчарування. А якщо це було щось дуже важливе, а він і слова згадати не може? Тяжке зітхання вирвалося з грудей. 

У кімнаті зібралися всі вихованці. Їхні маски змушували простір навколо юнака звужуватись, придушуючи його в страху.

Лілі схилила голову ближче і стиха зашепотіла:

- Ти б-боїшся їх? Не варто.

Питання наздогнало його, як вовк наздоганяє переляканого зайця. Але, як би лячно йому не було, він не хотів цього визнавати. Все ж таки буде соромно сказати це Лілі просто прямо. 

- Ні! - відрізав він занадто гучно.

Дівчина коротко кивнула і знову між ними запала тиша. 

За спиною хлопчика озвався знайоме уїдливе хрипіння. Думки благали про одне, але розум казав інше - недобре.

- Швидко ти одужав. А ще вчора наші через тебе весь ліс прочесали.

За кількома масками почулося приглушене хихотіння. Очі хлопчика ковзнули в бік рися. Той лише оголив білі ікла.

- Але ж я не міг бігти. Ви самі зробили там пастку.