Глава 2

Невідома дівчина в лисячий масці витягла хлопчика з ями. Її голі руки із силою тримали зап'ястя. З грубих поясних шкіряних піхв стирчали ножі. Сталь зловісно блиснула.

Чолом стікав піт. Юнак не насмілювався втекти. На плечах у дівча висів темний, коричневий плащ. Сіра безрукавка вільно звисала на тілі. Пошарпані штани підкочувались до колін. Прості короткі чоботи помітно вкривав шар бруду. Одяг був неохайним і зношеним, крім плащу. Він виглядав досить міцним і надто чистим. Несвідомо хлопчик милувався нею, хоч і відчував попереджувальні удари в грудях.

До них наближався громадний чоловік. Шкіра темна, мов тіні дерев. Його обличчя також обрамляла маска. Морда ведмедя. Така ж мерзенна і моторошна: у різних місцях виднілися порізи, білі ікла стирчали з роззявленої пащі, штучне хутро коричневого кольору було притрушене пилюкою. Хлопчику здалося, що його чорний ніс до чогось принюхується.

Як не глянь, а цей чоловік і справді схожий на ведмедя. Величезний, міцний і грізний. Його ручища стискали рукояті сокир, що звисали з шкіряного поясу. Позаду майорів такий самий плащ, як і в дівчини-лисиці. Тулуб стягувала схожа безрукавка. Чоботі й штани повнились плямами бруду. 

Здоровань нахилився до хлопчика, вдивляючись у його повних жаху очі. Юнаку видалося, що той усміхнувся. 

- Оце штучка.

Він присів біля дівчини і щось шепнув їй на вухо. Та коротко кивнула і, послабивши хватку на руках хлопчика, піднялася на ноги. Її чорне, мов смола, волосся, розсипалося по плечах і спині, руки склалися на грудях. 

Дві жахітні маски розглядали спійманого парубка. Нарешті, лисий здоровань заговорив:

- Звідки ти, хлопче?

Юнак відчув, як склизкий погляд очей пройшовся по його ранах і плямах засохлої крові. Він проковтнув страх. 

- Я… Вихованець “Сім’ї Сутінь”.

Звірячі морди перезирнулись, і чоловік задумливо хмикнув. 

- Ти загубився на вилазці? - дівчина-лисиця простягнула руку хлопчику, той піднявся. 

- Вилазка? - повторив він, не розуміючи невідомого досі слова. - Ні, я... - біль від вигнання ще досі рвав його серце, мов дика кішка.

Хлопчик не міг сказати цих слів: "Я не пройшов відбір". Чи можна взагалі про таке казати? Хто ці люди в звірячих масках? Жодне запитання не мало відповіді.

Йому вже п'ятнадцять, кожен день його свідомого віку він приділяв тренуванням задля цього моменту, задля цього "відсіву" і звання. Але почуття виявилися сильніше. Його сили виявилося недостатньо. 

- Що? - вона зазирнула в його очі, лисяча маска досі змушувала жахатись, але дівчина здалася йому досить милою. Вони намагаються допомогти йому?

Хлопчик втупився поглядом у свої чоботі і промовчав. Дівиця знизала плечима, роззираючись довкола. Здоровань зітхнув. 

- І що нам робити? Думаєш, Мати зрадіє, якщо ми принесем цього хлопця?

Хлопчик звів погляд, уважно прислухаючись до розмови двійці. Вони кажуть про Мати. Елізабет?

Морда лисиці нахилилась:

- Не знаю, але точно можу сказати, що зараз почнеться дощ…  - вона підняла голову до гілок, що ніби навмисно затуляли небо. М'язи на шиї дівчини напружились, вона із запинкою ковтнула. З-за дерев подув сильний вітер, чорняве волосся розлетілося навсібіч. На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. 

Зненацька під ногами відчулося легке тремтіння. Долинуло безумне тріскотіння дерев. Здалеку було видно, як їх верхушки з гуркотом падають одна на одну, ніби за чиєюсь командою.

Звірячі морди здригнулись і зустрілись поглядами. 

- Біжим! - крикнула дівчина.

Чоловік-ведмідь кивнув - вони вдвох помчалися геть. 

- Стійте! Не лишайте мене! - хлопчик згріб низ туніки і побіг за звірятами.

Ноги жалібно занили від недавнього падіння в яму, позаду тріск все гучнішав. Чоловік і дівиця зникли десь попереду, в хащах чагарників і дерев. Юнак не міг прийняти один темп бігу, нога зачепилася за вирваний із землі корінь дерева. Він полетів додолу.

За спиною рознісся скажений рев, у вухах зашуміло. В серці калатав лютий жах. Хлопчик озирнувся, але краще б він цього не робив. 

Ще будучи малям, він часто читав багато книг про тварюк, які жили в цих лісах. Про тварюк, яких звали Пекельними. Він сприймав ілюстрації перебільшенням. Деякі з цих чудовиськ були маленькими, інші - великими. Але їх об'єднувало багато спільного, того, що залишає бридке відчуття тривоги: бліда шкіра, білі зіниці, величезні нерівні зуби, неприродно довгі руки і кігті. Ці жахіття навідували його сни, прокидаючись після яких, він змахував сльози з очей. У такі ночі його завжди заспокоювала Мати. 

- Мама... - в очі набігли сльози. Прямо на нього бігло чудовисько втроє більше нього. Воно було точно таке ж, як і на пожовклих сторінках. Тільки чорне скуйовджене волосся відрізняло його від тих картинок. 

Парубок стиснув кулаки і затамував подих. Було вже пізно шкодувати, та стримати стрімкий потік думок він не міг. Хлопчик картав себе за слабкість. Краще було б померти від ножа брата Родла - аби лиш не жити з цим соромом. 

На нього линув холодний вітер, принісши із собою кілька водних крапель. Дощ. Вітер проник в його рукава і пройшовся по грудях. Сльози висохли, страх зник. Він лишився сам-на-сам зі своєю долею. Або ж і ні…

Дві величезні долоні підхопили його в повітря. Хлопчик опинився на чиємусь плечі. Чоловік-ведмежа з шаленою швидкістю дав драла по траві, вже за мить вони відбігли на значну відстань від чудовиська. Дерева й досі падали з громоподібним гуркітом, та вони не припиняли рух. Хлопчик побачив дівчину-лисицю. Їм все ж таки вдалося її нагнати. 

Плащі звірят з глухим шурхотінням мерехтіли від бігу. З-поміж гілок на них лив гнітючий дощ. Виснажений юнак обм'як на плечі чоловіка. 

- Дякую, - хлопчик намагався перекричати навколишню метушню і, йому здалось, що звірята його не почули, але здоровань ледь помітно поплескав його по спині, не припиняючи бігу. 

* * *