Глава 1

До:

Ніжні очі, такі рідні, мов найперша згадка з дитинства. До чого ж виразні, вони так часто зігрівали його своїм блакитним сяйвом у темні та люті ночі. Могутня рука пригорнула хлопчика до тулуба. Білосніжне шовкове плаття обволокло його щоки приємним теплом. 

- Мій любий, - хлопчик трішки підняв голову, уважно вслухаючись у кожне слово. - Сьогодні твій день. День, коли ти станеш справжнім чоловіком. - Вона обережно взяла його голову в свої величезні долоні, її білосніжну шкіру пронизували витончені синюваті вени. Золоті сережки каскадом звисали з вух. Молочне волосся легкими завитками сягало плечей. - Сьогодні вирішиться твоє майбутнє, мій хлопчику. Мій любий Філл. 

І хлопчик вже знав, що його чекає. "Відбір". Його перший в житті доказ власної гідності. 

“Відбором” вони називали традицію, в якій доводилось зіткнутися лезами й відчаєм, страхом згубити найдорожче, але залишитися цілим. Не зламатися після втрати, запам’ятати це відчуття і забрати його із собою, більше не тримати тяжкості тривог за те, що пішло, адже вони не важливі. Все не важливе, окрім обов’язку перед Елізабет, Матір’ю.

До кімнати зайшов чоловік, з голови до ніг його вкривав білий одяг. Позолочена пов'язка на голові туго зв'язувала напівпрозору тканину, яка спадала на його обличчя, плечі та спину. Він був одягнений в білу туніку, її кінці торкалися самих гомілок. З-під туніки виднілися довгі чоботи з золотими стрічками по різні сторони. Рукава тягнулись до кистей рук, які щільно стягували рукавички. Піхви з багатьма клинками оперізували міцну талію. 

Чоловік ввічливо вклонився, приклавши руку до місця, де ритмічно билося його серце:

- Мати Елізабет, всі вихованці зібрані, ми чекаємо на Вас. 

-Ми вже йдемо, - вона кивнула і чоловік покинув приміщення. - Ну? Ходімо. 

Після:

До болі рідні, жорстокі очі. Такі холодні та ранячі своєю байдужістю. В них зникла материнська турбота і доброта. Більше ніхто не обійме його і не поцілує в щоку. З цього моменту... 

Хлопчик стояв на колінах, його руки міцно тримали два чоловіка в білому. Елізабет дивилась на нього зверху вниз, позаду неї стояли його брати і сестри. Хтось сумував і дивився з жалем, хтось зніяковіло поглядав у небо.

За їхніми спинами виростали три чорні вежі, дахи зі смертельно тонкими шпилями впивалися в сірі хмари. Чорна цегла зливалася в одну пляму, і здавалося, що ось-ось - і вона затягне тебе у вічну темряву. 

- Філл, - різкий, мов батіг, голос Елізабет вивів хлопця з трансу. - Нам шкода відпускати тебе, але, - вона трішки нагнулась до його обличчя, - ти виявився занадто слабким. Правила незмінні - сам розумієш.

Вона дала указ і чоловіки поволокли знесиленого хлопчика в лісову гущавину. Він намагався пручатися, вкусити за руку тих, хто його тягне. 

- Ні! Ні! - він зачепився ногами за одне з дерев. - Будь ласка! Я виправлюсь! Я…

В очах потемніло. Один з чоловік із силою вдарив по голові, вирішивши покінчити з цими криками, доки чудовиська не вчули ріжучий шум. 

* * *

Очі з неймовірною тяжкістю розплющились. Хлопчик провів пальцями по щоці. Під нігтями застряг бруд, лице під шаром пилу. Його нехитро підстрижене русяве волосся неохайно стирчало. Опустивши погляд, він помітив кров на руках, а в пам'яті одразу промайнула Елізабет. 

- Мама…

До:

Спустившись по сходах, хлопчик вийшов у білий просторий вівтар. Висока стеля звужувалась і зустрічалася в одній точці. Стіни прикрашали золоті візерунки. Підлога блищала від перенасичення білого. Хлопчик прикрив очі рукою від сліпучого світла. 

По ліву і праву сторону розташувались по чотири ряди мармурових лав, які вже були зайняті чоловіками і жінками - його старші брати і сестри. Килим між лавами виблискував позолотою. У ньому розчинялися кроки, тонули звуки розмов.

Хлопчик пройшов повз мармурові ряди, здавалося, всі погляди прикуті до нього.

Старші тихо перешіптувались. На відміну від дорослих братів і сестер, молодші не були повністю обрамлені тканиною. З них звисали звичайні білі туніки з довгими рукавами, чоботі й піхви. І, якщо чесно, хлопчик не уявляв собі того, як можна вступати в битву з тканиною на голові і рукавичками на руках? Ні доторків вітру, ні відчуття гострого леза у своїх руках. Тоді це ж те саме, що осліпнути. Але хлопчику хотілося одягатися так, як його дорослі брати і сестри. Це б означало, що він вже також чоловік. Що він також може знищувати Пекельних і зватися старшим братом.

Килим кінчився, перед очима хлопчика постало червоне коло. "Ось... Арена". Навколо стояло ще п'ятеро таких, як він. Які хотіли стати чоловіками і жінками. Піднявши погляд, він примітив Мати Елізабет і тренера за вівтарем, трохи вище арени. 

- Мої дітки, - всі розмови одразу стихли, коли приміщенням линув м'який голос Матері. - Сьогодні ми всі тут, щоб споглядати плоди роботи ваших молодших братів і сестер. Прямо зараз вирішиться хто з цих юнаків і дівчаток дійсно вартий звання чоловіка та жінки. - Мати поглянула на молодших і звернулася до них. - І я впевнена, що в нашій "Сім'ї" залишаться лише найсильніші з вас. Тож погляньмо, хто з вас справжня сутінь. 

Як тільки Елізабет замовкла, почувся тихий спів хору. Приглушені голоси відскакували від стін і поглиналися над всіма присутніми. Тренер увійшов у червоне коло. Серце хлопчика видавало шалений ритм.

Тяжкий голос громом линув по вівтарю:

- Вихованці, - молодші підняли на нього погляд своїх очей, він провадив далі, - як ви вже знаєте, в нашій "Сім'ї", коли вихованцям минає п'ятнадцятий рік, проводять "відбір". І ось цей священний для нашої "Сім'ї" день нарешті настав.