Розділ 1. Невдалий день

Отже... Звичайний ніби собі день, от тільки не задався він ще з минулого вечора. Дзвонить мені мама і каже, майже ридаючи:
- Доню, ти вже доросла, - каже мені не тверезий мамин голос. Я стою в легкому ступорі, вона ніколи не пила у мене, - пора нам поговорити про секс. 
Стою я, і повільно випадаю в осад, роблю тихіше гучність, щоб ніхто не почув. Те, що поруч нікого не було, мене мало хвилювало.
- Добре, мамо, - терпляче відповідаю, - і що ти хочеш про нього дізнатися? 
Моя Мама замовкла, і здається, почала тверезіти. А що? У мене досвід, звичайно, не великий, але впевнена, що знаю більше, від людини, що народилася в часи СРСР. Де сексу не було за визначенням.
Загалом, мама була надзвичайно не схожа на себе:
- Та так, є пара речей, що я хотіла б дізнатися, - гмикнула вона.Тепер я зависла, обдумуючи ситуацію. - Адже нема з ким спробувати. 
Від її хіхікаючої інтонації, волосся на моїй голові заворушилося. Я порадила звернутися до батька, а вона на мене образилися. Вони не були один з одним, принаймні, років п'ятнадцять, а не розмовляли, як мені здається, і то довше.
Але повернемося в сьогодення. Будильник мій чомусь вимкнувся сам. Чесно, мій мозок не посилав сигнал руці відімкнути його. У підсумку - проспала філософію. Викладач цього предмета мене, м'яко кажучи, недолюблював. Ой, що я кажу? Ще такий не вродив, щоб мені догодив. Але його пару я можу пережити, а от економіку щиро шкода, тим більше семінар, тепер доведеться два вчити, а то не виникає в мене бажання самій складати іспит. І без того до філософії готуватися. Мати мені грошей не дасть, а батькові я вічно з гордо піднятою головою кажу, що я найбільший геній всесвіту і купувати сесію не збираюся. Ось йду тепер і думаю, навіщо я це сказала? І чому, знаючи тепер нашого філософа, я не можу подзвонити таточу і не сказати, спокійне: " Тааа, дай грошей". Ні, адже я належу до сім'ї Радченко, в мені тече його кров, я горда. Гордість моя абсолютно не заважає мені брати їх на гулянки. А як інакше, я ношу горде звання: "студент"! Ми студенти не алкаші, у нас просто поетичний стан душі.
Отже, вчуся я на другому курсі економічного факультету, звати мене Олександра Дмитрівна Радченко, вчуся в Прикарпатському університеті студентського містечка Івано-Франківськ.
Так от.
Бігла я по вулиці до університету, на семінар з історіі економіки по вулиці Галицькій, коли налетів на мене автомобіль. Все життя промчало перед моїми очима.
А коли я відчула досить слабкий удар, від якого впала під колеса, то моє серце почало зупинятися, а скрегіт коліс, що долинув до моєї свідомості тільки через кілька хвилин, сказав мені, що моя душа переноситься в нове місце.
І тільки потім до мене долинув добірний мат, хтось грубо схопивши мене під лікоть став піднімати. Я зрозуміла, що на мені немає навіть подряпини: вдарило мене зовсім несильно. Серце забилося скоріше, а в душу прокралося щастя. Я тут же обняла на радощах хлопця, що матюкався. Це ж не мало значення, адже я жива!
- Кхм, - я відсторонилася від шокованого хлопця, - загалом це був жест вибачення, - вимовивши цю фразу глибокодумним голосом, я вже збиралася знову поспішати в універ.
- Яке нахрен вибачення! - закричав розлючений хлопець, я завмерла від подиву. Мало не вбив мене, і тепер кричить! Точно день не задався ще з минулого вечора, виявляється і таке можливо. - Ти влізла під мою машину! - продовжував волати істеричка.
Я з подивом на нього дивилася, у нього від злості навіть обличчя почервоніло.
- Ідіот! - не я залишилася в боргу, - правила дорожнього руху вивчи! - заволала я, ні не можу терпіти, коли на мене безпричинно кричать, так і з причиною то не дуже подобається. - Машина пропускає пішохода! - репетувала я, тикаючи в світлофор пальцем.
- Ти йшла на червоний! - закричав він.
- Так правильно! На червоний ти стоїш, я - йду! - обурювалася я, він трохи розгубився подивився на світлофор.
- Так на твій червоний! - заволав він, нарешті, покрутивши головою.
Хм... блін не дивилася я на світлофор, переді мною хлопець пробігся я і пішла, але не буду я цього говорити?
Але мене врятувала бабуся, яка саме переходила дорогу, а його машинка стояла якраз на пішохідному переході, та ще й пробка через нас утворилася, я тільки почала помічати незадоволені гудки машин.
Так от, старенька бабуся,  ціпком, з усієї сили довбанула по тойоті хлопця:
- Душогуб нещасний! - висловилася вона, і спокійно попрямувала далі.
Обличчя хлопця навіть побіліло від злості. Тільки він зібрався, висловитися:
- Не кричи на старших! - сказавши я, швидко помчала на пару, на яку вже порядно спізнювалася.
Пара відбувалася в найзагадковішому з усіх факультетів. Якими міркуваннями користувався, той хто проектував цей будинок відповісти досить важко. Ось тільки нумерація кабінетів не піддавалися ніякій логіці. Може йти десятий кабінет наступний буде шістдесятий. Але місяці тренувань і блукань, і я вже непогано там орієнтувалася. Але якщо у мене день не задається, то це триватиме до самого кінця. У дверях я знову зіткнулася з цим хлопцем, окинувши мене презирливим поглядом, він увійшов вперед, хоча я була впевнена, що я дівчина і це мене повинні були пропускати. Від чистого серця, побажавши йому заблукати, я кинулася до аудиторії.
Чорт, бігла як ненормальна, а викладача ще немає. Наші мило розмовляли, а біля дошки невдоволено стояв наш заступник декана. Привітавшись я прослизнула на місце, він зрозуміло, похмуро поглядав на годинник.
- Що відбувається? - запитала я у Дашки, до якої я підсіла на перед - передостанню парту. 
Тому й не люблю спізнюватися всі кращі місця стерв'ятники розгрібають, я заздрісно глянула на зайняті останні парти.
- Ти де була? - запитала вона. 
Я їй тут же розповіла страшну історію про те як дивом уникла смерті, від смертоносної швидкісного водія. Як спрацювали в той момент всі мої реакційні рецептори, і я підстрибнувши прокрутившись над машиною приземлилася поруч, а потім довго читала лекцію недбайливому хлопцеві, що може був і старший за мене, але поваги не вартував.
Чомусь мені не повіривши, Даша розповіла все ж, що Валентина Семенівна, занадто багато скаржилася на нашу групу і її звільнили від нас.
- Це вона скаржилася? - здивувалася я, - нарешті стара карга залишить нас у спокої, - видихнула я, занадто голосно, звідусіль почулися смішки, я мило посміхнулася на докірливий погляд  Петра  Петровича.
- Нам поставили нового викладача, - пошепки знову заговорила Даша, коли на нас перестали звертати увагу, - ходять чутки, що його змусили, а батько його декан, ось він і змушений...
Вкотре дивуючись звідки вона може знати всі чутки, і де головне їх бере, я похитала головою.
- Блін, якийсь ідіот буде вести математику? Не здається, що це не правильно, предмет досить складний, - стала обурено шепотіти я.
- Напевно він розумний, - припустила Даша. Я лише на це пирхнула.
І тут сталося диво - з'явився наш новий викладач.
Знаєте, коли я зрозуміла, що мій день буде вдалим мені слід було залишитися вдома. Затикаючи рот рукою, щоб не заіржати в голос, я почала повільно сповзати під парту.