Ельбрус

Перед очима відкрився чудовий краєвид на Баксанську ущелину, де серед гірської гряди височів справжній велетень Ельбрус. В голові зазвучала пісня Висоцького з кінофільму «Вертикаль»: «Краще гір можуть буть тільки гори, на яких ти ще не бував…»

Напередодні на вечерю нам дали їсти багато солоного оселедця для водно-сольового балансу. А на ранок видали по плитці чорного шоколаду та пляшці солодкого натурального соку з м'якістю. Воду пити заборонили, допоки не повернемось з Ельбрусу.
Біля підніжжя гори розташувалася маятникова канатна дорога.
Я сміливо зайшла до вагончика. Спочатку відчувала себе у безпеці, стоячи разом з усіма, для мене це був перший досвід. Але чим вище ми піднімалися, тим більше вітер розгойдував гондолу, троси сильніше починали скреготіти. Мене заполонив страх, відгукуючись то у пришвидшеному серцебитті, то у щосили стисканні поручня, ніби він був рятувальним кругом. Запанувала тиша. Я намагалася дивитися по сторонах, щоб відволікти себе від тривожних думок: а якщо трос не витримає, а якщо він заклинить, а якщо…
Час від часу неприємний холодний вітерець пробігав по спині, а очікування тягнулося неймовірно довго.
Нарешті ми опинилися нагорі, на висоті 4000 м.
Перед нами стояли дві здоровенні гори - дві засніжені вершини Ельбрусу, заввишки 5600 м! Неймовірне почуття нереальності.
Серпень місяць, а тут кругом лежав сніг. Зверху сонце пригрівало, а знизу льодовик не давав танути снігу.
Промені сонця відбивалися від снігу, ще більше додаючи йому яскравості. Від того надмірного блиску очі починали сльозитись. Єдине спасіння - це сонцезахисні окуляри та крем для шкіри від опіків. Іноді зривався прохолодний вітер, який весело гуляв без зупинки по засніжених просторах. Ніщо його не стримувало.
Повітря було іншим. Більш чистим. Без зайвих запахів. Але з меншим відсотком кисню, майже вполовину від норми. Тут панували інші закони природи.
Єдине, що не вписувалося в оточення і нагадувало про людей, була невелика дерев'яна споруда у формі корабля серед білого моря снігу. «Притулок 11». Я знала про нього ще з розповідей - легендарний готель для альпіністів, звідки йшли на штурм вершини. Пережив революцію, війну, окупацію німецькою дивізією «Едельвейс», а потім згорів у 1998 році через російську недбалість. Його так і не відновили. Хіба в Росії може бути інакше?!
Звідси починалося сходження.
Широка долина перед вершинами вже кишіла групами. У назначену годину почався мітинг на честь 26 з'їзду КПРС і урочисте відкриття Ельбрусіади! Сотні молодих людей зі всього СРСР готувалися підніматися - частина на вершину, частина на сідловину, ми - до скель Пастухова, на 4700.
Ми пов'язали мотузку навколо тулуба. Слід у слід, один за одним.
Шопен ішов попереду, його команди передавалися по ланцюжку, як шепіт.
- Під ногами льодовик. Літом сніг пухкий. Провалитеся - і все.
Ухил спершу був пологий. Потім усе частіше - круті ділянки. З кожним кроком дихати ставало важче, у грудях щось здавлювалося.
І тут - крик.
Ривок.
Хлопець позаду підсковзнувся, і мотузка потягнула за собою ще двох. Всі зупинилися одночасно, як по команді.
Тиша.
Мотузка натяглася до межі. Тримається.
Мої руки самі стиснули трос - сильніше, ніж я думала, що можу, — аж побіліли кістки. Я розвернулась спиною до гори, вперлась ногами, як вчив Шопен. Секунда. Друга. Ніхто не рухався.
— Всім стояти! Не рухатися і не допомагати! — голос Шопена розрізав тишу.
Ще секунда мовчання, довша за всі попередні разом. Потім - рух. Хлопці піднялися самі. Живі.
Ми пішли далі. Але руки ще довго тремтіли - не від холоду.
Декілька разів ми зупинялись на відпочинок, щоби віддихатися, але не сходячи ногами з місця. Навкруги було дуже небезпечно. Під покровом снігу міг бути провал. Хотілось пити, але не можна, тоді ми потайки ковтали шматочки снігу.
Зверху показалась наша ціль. Це була гряда високих скель, яка нависала як монумент. Але останні кроки виявилися найважчими. Втома починала про себе нагадувати через тремтіння м'язів. У декількох дівчат почалися ознаки гірської хвороби, головний біль та слабкість. Я також відчувала зміни в голові, але це більше нагадувало ейфорію: підйом настрою та сміх. Але він швидко змінився.

Повз нас проїхали два лижника-санітари, які тримали в руках ноші. На них лежало в закритому спальнику тіло людини. Вони спускали його донизу.
Всі завмерли на мить. Ми мовчки дивилися один на одного. До нас прийшло усвідомлення, що смерть може бути близькою. Всього на всього один невірний крок.

Нарешті ми підійшли до скель Пастухова, і Шопен на невеликій пологій ділянці дозволив нам сісти та відпочити.
Я присіла на стирчачий з-під снігу камінь. Сонце пригрівало, але тепла не відчувалося через холодний вітер, який уривками намагався зсунути з місця. На небі з'явилися хмари, погода змінювалася. Я ще сильніше натягнула капюшон і повернула голову вбік вершин. Вони були поруч. Величні та великі. Видавалися, наче на долоні, лише крок ступити. Було виразно видно невелику купку людей, які продовжували підніматися до вершини. В голові промайнула думка: шкода, що я не серед них. І тут же заспокоїла себе — мої вершини ще попереду. Я насолоджувалася захоплюючими краєвидами, що відкривалися з такої висоти. Хотілося насититись цією красою якомога більше. Хотілося закричати у весь голос: Мить, зупинись! Ти чудова!
Від вітру на очах з'явилися сльози, але я відчувала тільки теплу хвилю емоції від побаченого, від усвідомлення того, що я тут.
У моїй пам'яті назавжди залишилась та картинка!

Виявилося, що Шопен ніс у рюкзаку відро та дрова. Він розпалив багаття, насипав снігу у відро та поставив нам чай з альпійськими травами. Ми дістали свої металеві келихи та шоколадки і з нетерпінням чекали чаю. Там я дізналася цікавий факт. Вода на такій висоті закипає при +84 °C. Тобто чай ще можна заварити, а зварити овочі чи м'ясо неможливо.
Після привалу ми почали спускатися. Хмари поступово затягували небо. Холодний вітер ставав агресивнішим. Прогноз погоди був невтішним.
Сніг під ногами після натовпу людей місцями став слизьким, що вимагало від нас більше уважності та зусиль. Невдовзі ми повернулися до «Притулку 11». За планом ми повинні були чекати черги спуску на підйомнику, але погіршення метеопрогнозу змусило керівництво відправити всі групи спускатися пішки. З висоти 4000 м по гірських стежках!
Для всіх це стало неприємною несподіванкою. Проте залишатися на горі ще небезпечніше. Будь-якої миті може початися сніг і хуртовина, підйомник закриють. До того ж ми були легко вдягнені. Шопен нас зібрав разом, підбадьорив і нагадав, що зараз якраз той час показати всі наші навички альпінізму.
Дорога донизу виявилась складною. Спочатку ми спускалися повільно, доки лежав сніг, а потім бігли, один за одним, іноді перескакуючи по камінню. Пейзаж швидко змінився, і тепер ми бігли по стежках між деревами.
У якийсь час мені здалося, що дерева миготять, як придорожні стовпи. Ти не бачиш нічого навколо, увага тільки собі під ноги. Від довгої напруги м'язи горять. Але відставати не можна. Намагаюся зосередитись на фігурі попереду. Чую, як позаду мене хтось гучно дихає.
Я не пам'ятаю, скільки часу пройшло, коли ми опинилися внизу.
Ми зраділи! Ще трошки, і сядемо у автобус.
Це не просто був спуск. Це було справжнє випробування на міцність у прямому сенсі. Тільки зараз ми зрозуміли сенс слів Шопена та його вимогливість до тренувань. Ми вважали їх за тортури, а насправді це виявилось нашим спасінням.
Шопен був задоволений нами, що ми всі живі та неушкоджені. Ми були його гарними учнями. В нагороду для нас він попросив водія автобуса завезти нас подорозі на джерело води Нарзан.
Серед лісу, на металевих підпорах, стояла труба, з якої текла цілюща вода. Ми жадібно пили воду з горнятка і не могли вгамувати спрагу. Мені здавалося, що такої смачної води я ніколи не пила. Подумала, що шкода - не було пляшки.
Коли ми знову сіли в автобус, втома вагою в центнер придавила нас до сидінь. В одну мить сили зникли, ніби їх і не було, а очі злипалися.
Шопен, побачивши нас, розсміявся і сказав:
— Тепер ви розумієте, чому під час сходження альпіністи воду не п'ють! Вона розслабляє!