Адил-Су

Коли я цей рюкзак собі на спину вдягла, він виявився доволі великим та важким, позаду із за нього не було видно навіть голови. 

Напередодні нам видали брезентові куртки- штормовки, важкі черевики-вібрами, ватні спальники і на наступний ранок ми вирушили у 5 денний похід у район ущелини Алил-Су. Там , на висоті 2000 м,  був розташований наметовий  альп-табір, для подальшої акліматизації та тренувань перед сходженням на Ельбрус.

Шопен. Так, він мав музичне прізвище Шопен. 

Йому було років 35,сухорлявий та небагатослівний,професійний рятівник та інструктор з альпінізму. Він був родом із західної України.  Тоді ми ще не розуміли, як нам з ним пощастило. 

Разом з ним був його товариш-альпініст А., такого ж віку, чечен за національністю. 

Підйом на гору до наметового табору, виявився для нас не простим. Незважаючи на те, що ми тиждень тренувалися кожен день, нести вгору на собі зайві 10 кг стало для нас виснажливим випробуванням .  Декілька разів ми робили привал. Один хлопець мав  крім рюкзака ще гітару і в невеликих проміжках відпочинку він грав на гітарі та співав похідні пісні  

Серед лісу, на горі, стояли  брезентові намети на 8 людей. Ми спали у спальниках на деревʼяних настилах, розташовані на півметра від землі. 

Нас було троє дівчат і ми намагалися триматися разом, Тому ми зайняли 3 місця з одного боку. Навпроти нас розташувалися 4 хлопців, студентів Київського льотного училища, серед яких був один хлопець,який мені дуже сподобався, симпатичний та спокійний, але він не виказував до мене ніякої уваги. Так мені здавалося. 

 Залишилось одне місце коло мене і його зайняв альпініст А.

Неподалік була лужайка,  посередині- місце для вогнища , а навколо лежали зрубані колоди для  сидіння. Кожного вечора  Шопен  запалював вогонь і збирав всіх до себе. Так почалися наші щоденні вечори, де лунали  розмови, жарти та сміх, пісні під гітару та залицяння. 

Наш ранок починався о 4 ранку, ми швидко снідали, брали обідній перекус  та йшли на тренування в гори. Шопен нас вчив різним технікам, в тому числі правильно спускатися бігом, щоб не впасти і не травмуватися. Бо виявилось, що піднятися легше ніж спуститися. 

Він був вимогливий і постійно нам казав, що важко в роботі, легко в бою, і що гори не прощають безтурботності. Шопен любив і поважав дику природу .Разом з ним ми збирали на альпійських луках цілющі трави, а потім з них заварювали духмяний чай. 

Іноді ми перетиналися з іншими нашими групами, які теж готувалися до Ельбрусу, але їхні інструктори були не такі суворі і вони були всім задоволені. 

Після таких виснажливих тренувань  ми міцно засинали.

Треба сказати, що спати в ватному спальнику, спереду на гудзиках (в ті часи спальник на блискавці був рідкістю) на деревʼяній дошці з незвички дуже незручно. До того ж вночі в горах було холодно і я постійно мерзла. Тоді  я на себе вдягала весь теплий одяг, який я мала з собою і залізала до спальнику, але місця всередині не вистачало, тож спала переважно на спині. 

В одну з ночей я міцно заснула - тренування того дня вимотали мене вщент.

Крізь сон я відчула тепло на животі. Чиясь рука, лагідна, повільна. Хвиля збудження пройшла тілом, ще до того, як я встигла зрозуміти, що відбувається. Спросоння важко було відрізнити сон від яви.

Я спробувала відсторонитись, але спальник щільно облягав тіло, і рухатись не було куди. Тоді я провела власною рукою вздовж себе. Нічого. Нікого.

Напевно, наснилося, подумала я і знову провалилась у сон.

Через деякий час усе повторилось. Цього разу - вище, на грудях. Сон уже був не таким глибоким, і я швидко потягнулась рукою до себе - і натрапила на чужу долоню.

Я стиснула її щосили. Розплющила очі.

Це не був сон. Поруч лежав альпініст А. Його рука була просунута між ґудзиками спальника. Другою рукою він притулив палець до губ - мовчи.

Я розтиснула долоню, дала йому забрати руку. Озирнулась. Тиша. Всі спали, наче нічого не сталося.

В середині мене вирувало обурення. Секунду я не знала, що робити — закричати, вдарити, чи просто лежати й мовчати, вдаючи, що нічого не було. Замість цього я нахилилась до нього впритул і прошепотіла: якщо він ще хоч раз до мене доторкнеться — я розповім усе Шопену.  І організаторам.

У ці слова я вклала всю лють, яку тільки могла втиснути в шепіт. Подіяло. Може, налякала його я. А може,  думка про те, що його заберуть із гори.

До ранку я так і не заснула. Лежала, дослухаючись до кожного шереху поруч, і думала лиш про одне -щоб швидше розвиднілось.

На ранок я встала розбитою. Настрій був зіпсований, але я вирішила нікому нічого не казати.