Знайомство

Літо, серпень. Мені 18. Я стояла в гарній сукні разом з дівчатами на танцювальній площадці турбази ДТСААФ у П'ятигорську. Ми поглядали на молодих хлопців, пританцьовували на місці та голосно сміялися. Раптом я відчула на собі погляд і спонтанно повернула в той бік голову. На мене пильно дивився незнайомий хлопець. А потім він запросив мене на танець.

Це була моя перша подорож без батьків. Я тоді захоплювалась скелелазанням і тренувалась на скелях Довбуша, неподалік від Львова. Там мені запропонували поїздку до Кавказьких гір, а саме на власні очі побачити Ельбрус! Найвищу гору тодішнього СРСР та Європи. Про таке можна тільки мріяти! Нас, троє дівчат зі Львова, поїхали підкоряти гори.

Життя на турбазі складалося з тренувань в одноденних походах. А ввечері для нас були танці. Звісно, ми з дівчатами діставали сукні, чепурилися і йшли розважатися. В один з таких вечорів до нас на танцплощадку прийшли місцеві хлопці. Так я познайомилась з Р. Він виявився осетином за національністю, високий гарний хлопець, старший за мене на 4-5 років.

На другий раз він знову прийшов і після танцю запропонував мені поїхати подивитися на Співаючий фонтан у центрі П'ятигорська. Це була спокуслива пропозиція. Я до того ніколи їх не бачила, тільки чула. Наша турбаза знаходилась на околиці міста. До того ж було десь о 9 вечора і вже стемніло. Я спочатку відмовилась. Але він вмовляв мене, кажучи, що сядемо в таксі та встигнемо побачити виставу. Ми підійшли до виходу з турбази і там дійсно стояло таксі. Я вагалась. З одного боку було бажання подивитися на фонтан та погуляти містом, з іншого боку був страх сідати в машину з малознайомим хлопцем в чужому місті. Напевно, всі страхи та сумніви можна було прочитати з мого обличчя, що він запитав мене:

 - Ти що, боїшся їхати чи боїшся мене? 

Я гарячково думала, що відповісти.

- Та ні! З чого ти взяв?! Просто вже пізно і завтра рано вставати... - відповіла я якось невпевнено, як виправдовування.

 - Я тобі обіцяю, що через годину повернешся. На машині їхати 10 хвилин, - наполягав він. 

Я сіла в машину і ми поїхали. Дорогою я дивилась у вікно і намагалася зрозуміти, куди їде машина, запам'ятати будівлі, тощо. Всередині у мене все стискалося від страху. Долоні спітніли. Мозок вже почав малювати страхіття з фільмів жахів, про викрадення дівчат. Згадала батьків. У животі з'явився напружений ком. Подумки я собі дорікала за слабкість, що краще було би відмовитися.

Через невеликий проміжок часу машина зупинилася, і, на моє щастя, ми опинилися на людній вулиці у центрі міста. Попереду було видно натовп людей та було чутно музику. Р. взяв мене за руку і ми пішли туди. Це був невеликий фонтан, але його особливість полягала в тому, що струмені води рухалися синхронно з музикою. Подібний фонтан, але більш масштабний існує у Барселоні. В радянські часи такі фонтани були дивиною. Ми протиснулись вперед, ближче до води. Я стояла, дивилась і не могла відірвати погляд: здавалося, я опинилась на казковому балу, де струмені води у променях кольорового мінливого світла іскрилися і танцювали, як живі істоти під музику вальсу. Я миттєво забула про свої нещодавні страхи. Музика та світло створювали атмосферу свята. Незабаром світло згасло, і магія зникла. Темна густа ніч огорнула все навколо. Лише зірки на небі та поодинокі фонарі освітлювали землю.

 Ми йшли парком. Р. розповідав мені щось про місто, але моя увага розчинилась у теплому вечірньому повітрі. І раптом його рука лягла мені на плече, потягнула до себе. Він нахилився і поцілував мене в щоку. Я завмерла. Спробувала м'яко вислизнути. Але так, щоб не образити, щоб залишити все як жарт. Але друга його рука вже стискала мене міцніше, і губи торкалися щоки, шиї, знову щоки — швидко, наполегливо. Я відчувала запах поту разом з одеколоном, вагу його плеча, що притискало мене до дерева. Я намагалася відхилитися, але він мене міцно утримував. Ніякої пристрасті в мені це не викликало, тільки одне, чисте й гостре бажання: звільнитися. Секунда. Ще одна. Потім щось у мені перестало вагатися. У той момент, коли його рука сковзнула мені на спину, я вперлася долонями йому в груди й щосили відштовхнула. І побігла. Не думала, куди. Тільки ближче до людей, до світла, до вулиці. Позаду щось кричав Р., голосно, різко, і крізь стукіт власного пульсу у вухах я вихопила лише одне слово. Тоді я не второпала, до чого воно. На вулиці я нарешті озирнулась. Нікого. Пульс бив у скронях, у горлі пересохло, а стукіт серця відбивався у мозку. Я пішла швидким кроком, майже бігом, туди, де, я пам'ятала, стояли таксі біля фонтану. Побачивши машину, я побігла до неї від страху, що хтось інший може мене випередити. Через деякий час я була на турбазі.

Коли я повернулася додому і згадувала цей епізод, в пам'ять врізалось слово Бандера. Дивно, правда? Напевно, в розумінні багатьох людей за радянських часів, раз я була зі Львова, значить я була бандерівкою. Я не образилась, мене це потішило. Я також запитувала себе, чому інстинкт самозбереження не спрацював?! Чому я повелася «на слабо»? Тоді я не мала відповіді.