Передмова автора

Цей роман — не просто спроба зазирнути в минуле. Це історія про те, як українське козацтво розправляло плечі та виходило на історичну сцену напередодні доленосного 1648 року. Це книга про генетичну пам'ять, яка прокидається тоді, коли ворог приходить нищити нас під корінь.

Спершу я хотів написати про полковника Лавриненка, який тримав оборону проти московитів у далекому 1534 році, але... врешті написав про людину, яка жила трохи пізніше. Про козака Лавра.

Я почав писати цей твір 11 грудня 2025 року в Сумах — там, на моїй тогочасній посаді, народилася третя сюжетна лінія. Це історія про те, як стороння людина відкриває для себе справжнього Лавра. Я мав три варіанти: ввести молодшого брата Лисавети, саму Лисавету або молодика, що вчився у досвідченого козака. Але врешті я не схотів додавати нікого з них, бо кожен персонаж вимагав би забагато власного простору в цьому оповіданні. Натомість ця лінія стала чимось іншим: так само, як мандрівник, в’їжджаючи до Сум, вперше вдихає Слобожанщину (від слова Свобода) та Дике Поле, читач наприкінці роману відкриє Лавра без міфу й туману — таким, яким він є.

Друга лінія писалася у Львові, під час навчання. Там я описував його чарівний погляд, здатний закохати в себе будь-кого, — міф, який насправді не відповідав дійсності. Я починав від найважчого та рухався до легшого, бо міфи легко вигадувати, але важко описувати так, щоб вони не затьмарили справжню людину. У Львові я писав інакше — повільніше й уважніше, адже паралельно сам вчився новому у військовій справі. Там же формувався другий міф, який читач відкриє пізніше — про те, як висока військова майстерність здатна вводити ворога в оману.

А тепер, на новому місці служби, на лінії Слов’янськ–Краматорськ, я завершую першу, головну лінію — про козака-характерника, що перекидається на вовка. Тут, на рубежі Костянтинівка–Слов’янськ, Лавр оживає по-справжньому. Тут дихає саме характерництво та військовий культ вовка. Саме тут читач уперше зустрінеться з Лавром — із тим прадавнім духом Межі, з яким наш ворог реально зіткнувся з 2014 року.

Два головні попередження для читача

Попередження перше: мій твір — це провокація. Якщо ви віддані ідеям соціалізму чи комунізму, я наполегливо не раджу вам це читати.

Мій герой Лавр — у першу чергу шляхтич, а не гречкосій. Він живе з праці селянина — це історична реальність, а не моральна оцінка. Наша історія — це історія шляхти, родів Скоропадських чи Кочубеїв. До 1917 року 10% людей володіли 90% землі — та це не було «зрадою» чи «експлуатацією». Це була закономірність епохи.

Шляхтичі пізно одружувалися, довго вчилися, будували кар’єру, ставали на ноги. Вони мали мало дітей — і тому не дробили батьківську землю. Їхня кількість не зростала, а інколи навіть зменшувалася. Селяни ж одружувалися рано, рано віддавалися коханню, народжували багато дітей — і кожне покоління ділило землю дедалі дрібніше. Це не «погано» й не «добре» — це просто інша модель життя. Так виникала нерівність, природна для суспільств, що розвиваються. І мій герой Лавр — дитина саме цієї епохи, а не сучасних уявлень про рівність.

Після 1917 року ця модель була зламана. Диктатура пролетаріату силою вирівняла всіх, знищила шляхетську культуру та поділила землю не за відповідальністю, а за гаслом «усім порівну». Це не створило справедливості — лише зруйнувало природний розвиток.

Після 1991 року ми повернулися до нормального стану: люди знову різні. Хтось бере відповідальність, хтось будує, хтось ризикує, а хтось — ні. Це не несправедливість, а повернення до природного ходу речей. Так само ми змушені відроджувати козацтво — не як фольклор, а як спосіб виживання. Бо війна повернула нам пам’ять про те, ким ми були раніше, та ким нам доводиться бути знову.

І ця пам'ять вимагає повернення нашої справжньої мілітарної мови. Історія заміни питомого українського слова «старшина» на «офіцера» — це не просто лінгвістична еволюція, а класичний приклад того, як імперська уніфікація та радянська мовна інженерія здатні перекодувати мілітарну ідентичність. Коли держава хоче ліквідувати суб'єктність певного військового стану, вона насамперед забирає його мову. В основі обох понять лежить принципово різне сприйняття військової еліти.

Термін «офіцер» походить від латинського officium (обов'язок, служба, посада) через французьке officier або німецьке Offizier. В його основі лежить суто бюрократична функція: ти є ним не через авторитет чи походження, а тому, що держава делегувала тобі повноваження. Натомість «старшина» — це питомий корінь, що апелює до ієрархії, досвіду та вождіського авторитету. В Козацькій державі він трансформувався у сотенну, полкову та генеральну старшину — військово-адміністративну еліту, що мала станово-лідерський статус у громаді-війську.

Цю суб'єктність наш ворог випалював системно. Перший удар завдала Російська імперія: після ліквідації Гетьманату та знищення Січі Катерина II розпочала тотальну уніфікацію. Інструментом інтеграції козацької еліти став «Табель про ранги» Петра I. Старшині поставили умову: хочете зберегти землі й отримати дворянство — переводьте козацькі чини в загальноімперські. Так сотник ставав капітаном, полковник — імперським полковником, а вся козацька старшина автоматично перетворилася на «офіцерський корпус». Слово «старшина» витіснили в побутове минуле, позбавивши його статусу легітимної влади.

У ХХ столітті, під час відродження державності, армії УНР, УГА та УПА здійснили спробу реваншу. Вони принципово відмовилися від радянсько-білогвардійського терміна «офіцер» і повернули до життя виточену систему: підстаршини, старшини та генеральна старшина, відновлюючи прямий місток до козацького державотворчого міфу. Тоді Москва завдала другого — куди підступнішого, семантичного удару. Радянська влада не заборонила слово «старшина» — вона деградувала його в рангу. Його зробили найвищим званням для сержантського складу, по суті — завідувачем господарства роти. Це повністю розмило історичну пам'ять кількох поколінь: слово, що століттями означало військову й політичну еліту та шляхту, почало асоціюватися виключно з видачею ковдр і чищенням зброї. Це був класичний демонтаж міфу через пониження статусу слова.