РОЗДІЛ 13. Заклятий готель і Місто, в якому погода сваволить

Власник готелю «Північний демон» любив фіолетовий колір. Це всі зрозумілим, варто було їм опинитися всередині. Тут все було набагато естетичніше, ніж ззовні. Височенні стіни будівлі були виготовлені з мармуру, який де-не-де покривали декоративні золотисті тріщини. По два боки від реєстраційної стійки розмістилися великі жовто-фіолетові сходи з витіюватими перилами, що тягнулися уверх до коридорів, які, зі свого боку, вели до не менш гарних гостьових номерів. Також у фойє були темно-фіолетові дивани, на яких клієнти могли сісти і, в очікуванні, відпочити. Весь цей вишуканий інтер'єр прекрасно доповнювали різноманітні картини із зображенням мальовничих пейзажів, де-не-де оздоблені золотом, і елегантні, великі також світло- і темно-фіолетові килими з білими й золотистими узорами.

Прямо біля входу групу мандрівників зустрів молодий портьє, років двадцяти п'яти на вигляд, вбраний у класичні темні штани з підтяжками і білу сорочку, на комірці якої красувався метелик. Його жовтувато-білий чуб був акуратно укладений набік, а червоні очі світилися привітністю. Виразні вилиці хлопця були частково вкриті дрібною ніжно-жовтою лускою, а між пальцями його долонь були перетинки, які зустрічалися у будь-яких істот раси русалок.

— Черговий раз вітаю вас у нашому готелі. Як зазвичай, дозволите подбати про ваш багаж? — запитав він, вклонившись і широко всміхнувшись.

— Радий тебе бачити, Нéфе. Звичайно, можеш про нього подбати, — усміхнено дозволив Елеазар, попередньо поручкавшись із портьє. — Але спершу я вас всіх познайомлю, гаразд? Вони не місцеві, і представників твоєї раси ще ніколи не бачили. Але нехай тебе це не бентежить.

Неф кивнув і з розумінням усміхнувся, зауваживши, що всі «дикі» справді захоплено і дещо налякано витріщаються на нього.

— Отже, якщо офіційно, то це – Нефéл Менольрé, один із моїх хороших друзів і, якщо не помиляюся, найкращий працівник цього готелю, — відрекомендував його Ел, на що той вклонився, прикладаючи руку до грудей. Після того, як інші теж назвалися, він насмішкувато спитав: — До слова, Нефе, а Грéгор тобі ще зарплату, часом, не підвищив?

— На жаль, ні, друже. Я маю ще кілька місяців зі шкіри лізти, аби цей демон підвищив її бодай на десять ронів, — пробубнів портьє, невдоволено скривившись і зиркаючи вбік адміністратора готелю (що водночас був його власником), який стояв за реєстраційною стійкою і щось записував у маленькій книзі.

— Я з ним якось поговорю про це, — пообіцяв Ел, трохи насуплено глянувши на завідуючого.

— Буду безмірно вдячний!

— Не варто, — легко всміхнувся він і вони з Нефом обійнялися. — Був радий тебе зустріти. Можеш поки що розпоряджатися нашим багажем, а я за той час познайомлю їх із Грегором і виберу кімнати, — мовив Ел, після чого залишив свій невеличкий ранець і попрямував до реєстраційної стійки. Неф покірно кивнув і поспішив виконати свою роботу, а інші, також залишивши свій багаж, пішли за Елеазаром.

На перший погляд, адміністратор був із раси демонів, про що могли свідчити його темні крила, дуже схожі на кажанячі. Але коли «дикі» зауважили загострені вуха, то зробили висновок, що він, скоріш за все, – гібрид демона й ельфа. Поки вони йшли, близько сорокарічний чоловік повільно підвів голову і перевів свої сірі очі, що топилися у чорному білку, із записів на нових відвідувачів, які на ходу здивовано вилуплялися на нього. Пізніше він акуратно витягнув із кишені своїх штанів тоненьку сигару і безцеремонно запалив.

Десь із Мері зростом, з дивною темно-аметистовою шкірою, яку прикрашали десятки чорних татуювань і зі сніжно-білим волоссям, яке, як і в портьє, було зачесане набік. Він почесав скроню і поправив на собі темну безрукавку, що тримала в облозі білу сорочку і його добре збитий торс.

— Приві-іт, Грегоре!! — радісно вигукнув Айнер, коли вони всі опинилися поруч.

— Гей, Айнере. І коли ти вже голос зірвеш через ті свої верески… — буркнув демон, видно знервувавшись, і видихнув сигаретний дим прямо в лице молодикові. Той скривився і закашлявся, махаючи долонеєю.

— Кха... Швидше ти від цієї труйки вмреш, ніж я припиню… Кха… — Айнер насупився, вирішивши не закінчувати репліку, аби остаточно відкашлятися збоку.

— Як ся маєш, Грегоре? — поцікавився Ел, боком спершись об стіл.

— Як бачиш, попри труйку, — він наголосив на останньому слові, цупко зиркнувши на Айнера, — ще живий. А ти, певно, досі в короля на побігеньках?

— Припини, — пробубнів парубок. — Я своєю службою хочу якнайкраще віддячити королівському чаклуну і самому королю, адже це ж вони (більше чаклун) мене врятували від сирітства.

— Ти завжди про це торочиш... А пожити для себе коли знайдеш час? — ущипнув його Грегор, зустрівшись із Елом цікавим поглядом. — Ти дуже віддано служиш його величності, хоч і крізь страшний скрегіт зубів терпиш блакитну кров. Дивак... — адміністратор знизав плечима, підозріло примруживши очі і повторно закуривши.

«Що? – здивувалась Ліля подумки, коротко глянувши на Елеазара. – Тобто, Ел ненавидить людей, які мають у собі щось знатне? Чи як це розуміти?».

— Ти знову за своє... — нервово видав молодик, приречено зітхнувши. — Так, мені не подобається спілкуватися з людьми, які пов'язані зі знаттю і владою, чи взагалі мати з ними щось спільне. Це часто морока і не лише, сам знаєш… Але в цьому випадку наш король – виняток! Не змушуй мене це повторювати, — Ел вчепився в завідуючого прискіпливим поглядом. Далі на мить замислився. — Та й, зі слів Мíдаса, саме хтось із таких блакитнокровних прикінчив моїх батьків. Мовляв, у якійсь справі серйозно перейшли їм дорогу, тому їх і вирішили «забрати», якраз поки вони воювали. Дивуюся досі, чого мене лишили живим, — він відвів очі й мимоволі стис руки в кулаки.

«Виходить, слова про автокатастрофу, в якій загинули його батьки, – брехня… – Ліля розгублено звела брови. – Втім, Ела можна зрозуміти, не міг же він мені все викрити тоді… Та й факту смерті його батьків це не змінює».