РОЗДІЛ 12. Оговтання і Відьма-слідопитка

«Біжи, Лілю! Біжи, аби вижити!» – вона зверталася сама до себе, продовжуючи гнати темним коридором. Дерев'яні стіни були старими і обшарпаними, де-не-де висіли зношені картини незнайомих знатних персон. Певною мірою здавалося, що цьому оточенню із занедбаних стін і дірявих килимів не буде кінця. Дівчина намагалася втекти від неспинного потоку води, який шумів позаду неї і з кожним її кроком підходив щоразу ближче.

«Прорвало найбільшу цистерну… Друзі живі? Де вони? Як вони?».

Ліля відчула, як у чоло стрелила товста крапля, і гепнулася на сідниці. Розчаровано зойкнула, коли побачила перед собою хвилю води, висотою до стелі, яка насувалася прямо не неї. Ні, вона ж мала бути ззаду!.. Якась добряча краплина знову вгатила в дівоче чоло, після чого тіло остаточно вслабло і готове було прийняти свою долю.

Та раптом Ліля сіпнулася і різко розплющила очі. Почала спантеличено кліпати, вслухатися у гепання власного серця і поміж тим почувати на собі вологу від поту одежу. Стеля, що тяжко нависала над нею, була круглою, глиняною, а збоку хтось сидів.

Наснилося? Наснилося…

— О, добре, що прокинулась хоч ти. А то інших не звести… І скільки часу ви думали тут спати? Не можете ж ви вічно в мене ночувати.

Знічев'я над спітнілим Ліліним обличчям опинилася жіноча чорношкіра рука (яка мала дивні салатові мозаїки) з довгими нігтями, а тоді з піпетки на чоло крапнула якась рідина. Дівчина спочатку розгубилася, після чого насупилась. Далі вона перевела свої досі мляві сірі очі з руки на лице її володарки.

Якби не була сонна, відразу скрикнула б від побаченого, проте змогла лише перелякано витріщитися. З голови незнайомки, вкритої прямим брудно-смарагдовим волоссям, виходили чорні роги, які трішки закручувалися на кінцях, немовби у якого цапа. Обличчя було такого ж забарвлення, що й руки, де-не-де поцятковане зеленими крапочками. Її очі не мали райдужної оболонки, а просто були налиті світло-салатовим сяйвом, що і зачарувало, і настрашило Лілю.

Дівчина мимоволі відсунулася від моторошно-вродливої жінки (яка чимось нагадувала відьму) і її спина натрапила на прохолодну стіну. Інша ж, зі свого боку, легко підняла зеленуваті коротенькі брови і на секунду смикнула зібрані повні темно-салатові вуста у цікавій усмішці.

«У неї вуха, як риб'ячі плавники! – шокувалася Ліля, яка вже почала міркувати, що ця незнайомка, бува, з раси демонів. – І на шиї щось подібне росте…».

— Досить витріщатися на мене так своїми сірими очима, неначе я тобі щось завинила, — розважливо мовила жінка голосом, схожим на м'який, дещо приглушений барабанний дріб. І молодша Фрінке тут же схаменулася.

— П-пробачте… — простогнала дівчина, мимохіть знітившись через те, що її голос був хрипливим і надламаним. Як би ніяково не було, та відірвати погляду від дослідження дивовижної зовнішності навпроти вона не могла.

Незнайомка поволі підвелася і таким же неспішним кроком попрямувала до великого чорного казана, що царював посередині приміщення. Тут було доволі темно, лиш поодинокі факели і полум'я під казаниськом додавали світла. Поміж деякими з полиць висіло павутиння. На тих же полицях було до стоту різних дрібниць. То піали (порожні чи з якимось вмістом), то баночки з рідинами різних кольорів і консистенцій, то книжки, то сувої, то всілякі тканини, то сушені трави…

Ліля взріла в одній із банок чиєсь око і, переполохавшись (а разом із тим ще відчувши легкий приступ нудоти), нараз вирішила продовжити стежити за відьмою (тепер без сумнівів; хоча ця хижка ще чимось походила на апартаменти алхіміка).

Виявилось, що її пряме волосся сягало пояса і немов було пофарбоване технікою омбре, світлішаючи до кінчиків. Вся її дивна шаманська одежа була болотяно-багряного забарвлення. Одна її частина слугувала шарфом на шиї, друга обмотувала передпліччя, третя – прикривала бюст, плечі і пахову зону, спадаючи до підлоги. Лілі жінка здалася подібною на очільницю якогось дикого племені, на думки про що (крім усього, що встигла зауважити), наштовхнули золоті кільця, що переплітали її зап'ястя і нижню частину гомілок, на яких по боках виднілися риб'ячі плавники.

— Хто в-ви? — вирішила нарешті поцікавитись Ліля, прокашлявшись і вкотре від часу пробудження здивувавшись – незнайомка була повністю босою і, на додачу, високою, як на жінку. Відьма, яка до цього моменту вже помішувала вміст казана, розвернулася і глянула прямо на свою співрозмовницю. Звузила дивні очі.

— Я – Мері, Рінина сестра. Ех, часто ж у халепи потрапляє вона… Гіфгóрн – прізвище моє. А не сказала б ти ім'я своє?

Ліля першу мить мовчки вилуплялася на неї, а пізніше охнула і прикрила рот долонею.

— С-сестра? Сестра! — тремтливим голосом повторила, від подиву навіть відсунувшись од стіни.

— Так. А ви з нею друзі? Чи просто в її окрузі? — черговий раз римованими рядками мовила нова знайома, продовживши колотити у казані булькітливе густе вариво. Ліля, сконфузившись її запитанням, невільно поправила на своїх ногах подобу простирадла і вперше зауважила, що вбрана в те, в чому й була, коли знепритомніла.

— Ем-м… друзі, н-напевно… — несміливо відказала дівчина, ще раз озираючись. По периметру розмістилися такі ж ложа, як її, на яких поки без тями перебували всі, з ким вона сюди потрапила. Ліля з полегшенням зітхнула, поки Мері коротко на неї зиркнула.

— Це добре, адже серце в Ріни хоробре. Будете з нею дружити – і не будете тужити. Я вам це обіцяю, але поки що не довіряю... Зрозуміло? Просто, щоб серденько в неї потім не боліло…

— Як ви говорите...

— Тобто, «як я говорю»? Я ж просто слова творю. Хіба ж це дивно? Мабуть, лиш мені цього не видно, — жінка на хвильку задумалась, а пізніше мило захи-хикала і стенула плечима.

— Так, це дивно... До речі, я Ліля. Ліля Фрінке, — відрекомендувалася дівчина, пригадавши прохання Мері.

— Рада знайомству нашому спільному і, думаю, такому ж божевільному, — відьма повністю розвернулася до неї і, приклавши долоню до грудей, легко схилила голову. Ліля трошки вагалася, але потім просто повторила її дії, повважавши, що це в них такий обряд під час знайомства.