РОЗДІЛ 08. Незапланований прихід і Тепла бесіда

День був похмурим. Обіднє сонце ніяк не хотіло вилізати з-за облоги темних вершків. Погода надворі всім своїм єством підказувала, що скоро земна рослинність і сухі вулиці скупаються під прохолодним душем.

«Гм-м... а зранку сонечко було таким яскравим, що ніхто навіть і не підозрював, що згодом впаде дощ», – Ліля знесилено лежала в ліжку з високою температурою. Вікно було відчинене лише частково, щоби в кімнату могло обережно заглядати свіже повітря.

«І як я лише примудрилася заснути у ванній?! Адже ж просто захотіла трохи розслабитися і відпочити після випускного... А вийшло так, що захворіла. От лихо, щось мені не щастить...» – повернувши голову вбік міста, вона побачила горобця, який щось квапливо шукав на зовнішньому підвіконні.

«Здивувало те, що Даніель, коли повернувся, був просто сам не свій. Мовчав значно більше, ніж зазвичай... Не можна було його спитати про якусь дрібничку, як він робився таким, немов із іншого світу прийшов, геть забував, хто він, де він і що робить… Може, Меліна йому щось зробила? Якось образила чи наговорила чогось дурного? Напевно, слід буде в неї запитати, якщо ще вона це пам'ятатиме... І цікаво, що сталося з Еволом? Одну частину вечора він був такий, як завжди, а іншу, коли, до речі, Неза пішла додому, поскаржившись на самопочуття, ходив весь такий пригнічений, наче його скоро вішати будуть… Швидше за все, між тією парочкою щось трапилося… І це я також повинна уточнити».

Підсвідомість взялася впевнено напучувати свою хазяйку, що краще не пхатися у чужу справу, але та вже вкрай вперто їй заперечувала. Й аргументувала ту непоступливість тим, що вони – її друзі, і вона за них переживає. Інша панянка обурювалася такій раптовій незговірливості, адже звикла бачити Лілю зовсім іншою, проте потім таки приречено видихнула, зрозумівши, що вже не змінить свою власницю. Ліля в роздумах і боротьбі з підсвідомістю іноді зрушувала свої тоненькі брови, не припиняючи замислено спостерігати за тим, що коїлося на безбарвній і малолюдній вулиці.

Несподівано до вух долинув несміливий стукіт у двері.

— Як ти? — поцікавилася Неза, заглядаючи до приміщення. — Я принесла тобі чай у термосі, який ти повинна пити. Адже зараз організм потребує багато води, — серйозно заявила вона, поставивши принесену річ на тумбочку.

— Гаразд, — ледь усміхнено погодилась Ліля.

— А поки тобі бажано було б поспати. Я йду в місто за деякими продуктами, щоб... — вона не змогла договорити, виходячи з кімнати, тому що інша її перебила:

— З Еволом?

Почувши ім'я білявого хлопця, Неза здригнулася.

— Ні, — якомога спокійніше відчеканила та. — Я не хочу мати справу з цим бабієм.

— Що? Бабієм? — Ліля нерозуміюче насупилась. — Ти про що?

— Та так… Всього-на-всього зрозуміла, що таки не помилялася у своїх судженнях щодо нього, — молодиця вхопилася за клямку і добряче стиснула її.

— Не помилялася? — знову не второпала хвора. — Нез, він тебе чимось образив? Евол зробив щось погане? Розкажи мені, — стурбовано попросила вона.

— Не буду я тобі нічого розказувати, Ліль, — змучено заявила та.

— Чому? Щось трапилося там... під час святкування випускного... Еге ж?

Після цього обережного запитання Лілі, поступово згадавши всі події, Неза вкотре сіпнулася.

— Н-ні... Нічого не трапилося, — замуляно відказала вона.

— Незо, ти щойно заїкнулася, — констатувала факт Ліля, зосередивши свої проникливі сірі очі на фігурі старшої сестри.

— І що з того? — знервовано видала дівчина, не обертаючись.

— Це означає, що щось точно трапилося, — наполегливо підтвердила свої слова та. — Розкажи мені, будь ласка... — стиха попросила вона, а інша подарувала їй скривджений позір. Ліля лише тепло всміхнулась у відповідь.

— Гаразд… я розкажу. Тільки трохи зачекай. Я хочу зробити собі чаю, — врешті здалася Неза, стомлено видихнувши.

— Звісно. Буду чекати, — Ліля ще раз усміхнулася, після чого старша сестра вийшла з кімнати. Хвора знову залишилась сама. Принаймні вона знала, що це не надовго.

Краплі прохолодного і літнього дощу потихеньку починали свою коротку подорож: одні відчайдушно летіли з хмар і розбивалися об асфальт, а інші нещадно вдарялися у шибки вікон будинків, тим самим утворюючи різноманітні узори, стікаючи донизу.

Ліля вкотре повільно повернула голову вбік вікна і зморено стулила очі.

«От халепа... Чомусь, коли влітку падає дощ, я починаю страшенно хотіти спати… Тому, якщо Неза прийде, то ми не зможемо поговорити, адже я вже, мабуть, спатиму...» – журливо пробіглося у голові, поки сама дівчина без заперечень поринула у світ снів.

Згодом так і сталося: Неза ввійшла до кімнати сестри і, побачивши, що та спить, полегшено зітхнула – їй не доведеться нічого розказувати (бодай зараз). Пізніше вона поміняла марлеву пов'язку на чолі хворої і вийшла з приміщення.

На годиннику була восьма вечора. Дощ досі падав, змиваючи весь біль і напруження з матінки-землі. Місцева флора любила і цінувала його, адже влітку він відвідував її досить рідко. За весь час, який не було сльоти, вона виснажувалася пекучим сонцем, а коли раптово приходив дощ – вважала його своїм спасителем.

Тихими вулицями міста пригнічено прогулювався майже до нитки мокрий юнак. Його русяве волосся вже не стирчало в різні боки, як зазвичай, а від холоду на шкірі вилізли сирітки.

«Що ж робити? Трясця! Як так взагалі сталося, що в мене вкрали парасолю?? Капець, ото я розлізлий...» – злився сам на себе Елеазар, дорогою ховаючись від плачу небес під дахами різних крамниць. Невдовзі, проходячи повз будинок сім'ї Фрінке, він знічев’я зупинився і підняв голову.

«Ей... У неї що, вікно завжди так відчинене? Я ж говорив, що це може бути небезпечно. Чому вона не послухала?» – Ел насупився, дивлячись на скло в дівочій кімнаті, яку слабо освітлювала настільна лампа.

«Точно! Загляну-но я до неї і попрошу перечекати дощ! Вона не має мені відмовити. До речі, ми ж не бачилися відтоді, як я врятував її від тих покидьків...» – остаточно вирішивши, що буде робити, він напрочуд швидко подолав браму, що відділяла двір від дороги, і вправно заліз на другий поверх знайомого будинку, використовуючи ту саму альтанку і стараючись зробити це якомога акуратніше. Після цього, несхвально щось пробубнівши (воно, швидше за все, стосувалося прочиненого вікна), вмостився на внутрішньому підвіконні і, тихенько зачинивши те саме вікно, почав оглядати кімнату.