РОЗДІЛ 07. Чергова нахабність і Випускний

Коли Ліля з природним спокоєм розплющила очі, її своїми білими просторами зустріла лікарняна палата. Судячи зі світла, яке омивало приміщення із великого вікна і зовсім не нав'язливо ділилося теплом, пора дня була обідньою. Усі побої, які недавно не давали про себе надовго забути, вже не боліли так, як раніше, а тільки при певних рухах неприємно нили.

Дівчина неспішно оглянула кімнату, в якій, крім її ліжка, було ще одне і кілька шкафчиків. Потім дуже поволі підвелася, сіла і з неймовірним полегшенням видихнула. Так, вони таки дісталися до лікарні. Він все ж доніс її, хоча вона встигла заснути і через це йому, мабуть, було непросто.

«І як мені тепер віддячити Елеазарові за все це?..» – серйозно розгубилася Ліля, схвильовано розминаючи пальці й обережно потягуючись.

Несподівано всередину ввійшли дві жінки у білих халатах. Вочевидь, лікарка і медсестра.

— Дуже рада бачити, що ви прокинулися, пані Фрінке, — всміхнулася вища і молодша з них, тримаючи в руках якийсь записник. — Як почуваєтеся?

— Добре, дякую. Лише у скронях інколи поколює і в голові таякби, знаєте, трішки щось шумить, — відповіла Ліля, показово торкаючись долонею до маківки.

— Вас не нудить? — лікарка причепила до неї спокійний погляд, у якому лише на мить з'явився відблиск тривоги.

— Ні, ніби ні, — доволі впевнено відказала та, ще раз проаналізувавши своє самопочуття. Тим часом медсестра міняла крапельницю.

— Зрозуміло, — кивнула жінка. — У вас був виявлений струс мозку, але боятися нічого. Проведете кілька днів ліжкового режиму у спокої – і можна буде вас виписувати.

— Ого, дякую… — полегшено зітхнула Ліля, задивившись на свої зап'ястя, на яких зберігалися ледь помітні синці від мотузки. — Скажіть, а вам відомо, як я тут опинилася?.. Скільки часу перебуваю у лікарні? А рідні знають, де я зараз? — дівчина не відривала від неї наляканого зору, поки лікарка здивуванням відреагувала на її купку стривожених запитань.

— Ви тут уже два дні, враховуючи цей, і ваші рідні знають про це, — після стомленого видиху взялася говорити вона. — Вчора якраз приходили сестра і подруга. Принесли вам новий одяг. До лікарні вас приніс молодий чоловік, що назвався вашим другом і розказав, що зачепив вас своєю машиною, коли ви перебігали дорогу. Він дуже хвилювався, тому ми запевнили його, що нічого серйозно, крім легкого струсу мозку і побоїв, у вас немає. За ті два дні, що ви тут перебуваєте, ми провели лише декілька обстежень. До речі, той светр, у якому вас сюди принесли, ми кинули в хімчистку, за яку ваша сестра вже заплатила. Пані, ви не хотіли б часом розповісти, чому вибігли на дорогу? — жінка зупинила свій цікавий погляд на пацієнтці, яка уважно все слухала. — Не думаєте, що варто би було звернутися у поліцію? Ваш друг якийсь підозрілий… Ми вже навіть, було, вирішили, що ви тоді були п'яною, але слідів алкоголю у крові не знайшли. І начебто жодних психічних відхилень не маєте…

Ліля зім'ялася і похилила очі, серйозно роздумуючи над тим, казати всю правду чи ні.

— Розумієте… — з ваганням у голосі заходилася мимрити вона, подумки дякуючи Елеазарові і водночас ганьблячи його за ту вигадку. — Я вночі гуляла містом, але, коли над ранок поверталася додому, в одному з провулків до мене почали приставати якісь мужлани. Мабуть, намагаючись втекти від них, я необачно вибігла на дорогу, чомусь погано пам'ятаю, як мене зачепила машина друга…

— Тобто ті жахливі синці на вашому тілі і від зіткнення із авто, і від домагань тих чоловіків? — звівши брови, недовірливо звузила очі жінка.

— Виходить, що так, — підтвердила та, а далі спробувала швидко перевести тему: — Ви знаєте, коли мене випишуть?

— Можливо, післязавтра зранку. Просто, оскільки ви вже прокинулися, нам треба буде провести ще кілька обстежень, щоб упевнитися, що з вами справді все гаразд.

— Зрозуміло, дякую, — з невтішними підозрами видала дівчина, і ще після кількох слів про її самопочуття дві медпрацівниці залишили постраждалу наодинці.

«Значить, нормально підготуватися до випускного у мене не вийде. Пішла вибирати сукню, називається… – молодша Фрінке відразу згадала про найпочатковішу причину свого тодішнього вибирання у місто. – І що розказувати друзям, коли вони будуть питати?.. Щось у мене немає жодного бажання вплутувати у це поліцію. Хоча для подальшої безпеки, може, все-таки варто було б...».

Дівчина повільно ступила на підлогу і покрокувала до величенького вікна, з якого на чималій висоті розгорталися краєвиди полудневої столиці. Далі, хвилин п'ять втихомирено поспостерігавши за не дуже гамірним життям одного з тихіших районів міста, Ліля знову підійшла до ліжка і побачила там пакет. Вона вмостилася на матраці і зацікавлено зазирнула всередину. А там узріла змінний одяг, взуття і трохи фруктів, які, швидше за все, їй принесли сестра з подругою.

Дівчина зітхнула з полегкістю – про неї подбали.

Збоку на тумбочці лежав її мобільний, що, на жаль, виявився розрядженим.

«Ех, якщо мені таки хочеться бути на тому випускному, то слід буде дуже поспішати з підготуванням після того, як мене випишуть, адже це буде в один день… До того ж вибір сукні варто буде підлаштовувати під ці побої і синці, – Ліля журливо оглянула себе і тяжко зітхнула, зауваживши численні сліди її страждань. – Хоча найбільше з цього всього мене турбує те, як віддячити Елеазарові і чи розказувати про нього друзям, взагалі?..».

Якийсь час дівчина просто лежала на ліжку і заспокоєно прочувала, що зараз вона у безпечному місці і ніхто їй не нашкодить. Проте згадки того дня все одно віддавали неприємними дрижаками по тілу.

Згодом до палати ввійшли і сказали, що їй треба йти на ще якісь обстеження. Тож до самого вечора вона цим і займалася. Як не дивно, такі блукання з кабінету в кабінет сильно виснажили її ще не повністю відновлений організм, і тому, опинившись у своїй палаті, Ліля заснула з надзвичайною швидкістю і легкістю.

*****