РОЗДІЛ 04. Незваний гість і Кухонні посиденьки

Ліля розплющила мокрі очі різко, ледь не підірвавшись із криком, поки її хтось схвильовано торсав за плече.

— Доню, все гаразд? — збентежено зазирнула в її злякані вічі мати. — Я прийшла тебе кликати вечеряти, а ти, виявляється, спиш. Тобі наснилося щось погане? Коли я увійшла, ти вві сні плакала…

— Сон... — шоковано видала Ліля, не маючи змоги повірити власним відчуттям. — Мамо, мені такий жах наснився!.. — дівчина по-дитячому пригорнулася до жінки і, сама від себе того не чекаючи, голосно заридала. Ненька здивовано обійняла її, починаючи лагідно гладити спину.

— Чш-ш… Знаєш, сонечко, часто погані сни є відображенням наших страхів і тривог, — чуттєво притуляючи дитину до себе, тихо заговорила Олівія. — Певно, тому тобі кошмар і наснився. Якщо не бажаєш – не розповідай. У мене теж таке буває, коли довго про щось переживаю чи багато нервуюся…

Ліля тихо угукнула і почала поволі заспокоюватися, уривчасто вдихаючи повітря. Прочувала, як її сполохана душа наливається неземним спокоєм, а стривожене серце урівноважує свій рух.

Коли траплялися схожі миті, дівчині завжди страшенно хотілося, аби час ураз зупинився і щоб вона навіки залишилася у теплих, добрих маминих руках, яка ніколи в світі не бажатиме їй бодай найменшого зла і від якої завжди віяло відчуттям дому.

У таких мирних і тендітних обіймах вони просиділи зо п'ять хвилин.

— Напевно, ти просто перехвилювалася і втомилася, але все позаду. Це був лише сон, — Олівія по-дитячому торкнулася до її носика, турботливо втішаючи.

— Так, мабуть, твоя правда, — зі щирою радістю пробелькотіла Ліля.

— Гаразд, доню, ще трішки відпочинь і йди вечеряти, — мама підвелася і всміхнулася.

— Обов'язково, мамо, а то я навіть не обідала. До речі, не знаєш, коли я приблизно заснула? — вона поспішила навести порядок із розпирханими рожевими косами.

— У годині другій дня, здається. Ти довго спала, адже зараз уже восьма, — ненька замислено глянула на годинник, а тоді покинула її кімнату.

«Певно, мені той папірець не наснився! – з дивною радістю збагнула Ліля. – Але ж наскільки емоційними іноді бувають наші сни, аж складно уявити...».

Вона ще хвилини три полежала, все ще оговтуючись і роздумуючи про сон із ранково-обідніми подіями. Згодом причепурилася і поквапилася до кухні.

«Досі не віриться, що мені наснилося власне весілля… І так само не віриться, що вони тепер житимуть із нами», – Ліля всміхнулася, дивлячись на те, як Евол хоче, щоб Неза його нагодувала. Це їй відразу підняло настрій і вона вже без жодної тривоги приєдналася до їхньої гамірної вечірньої трапези.

*****

Повільно йшов приблизно шостий день їхнього спільного життя. Лілі здавалося, що Евол і Неза встигли хоча б трішечки зблизитись. Але, скоріш за все, це таки здавалося. Неза часто зачинялася у себе в кімнаті і мало куди виходила, адже настільки сильно не хотіла, щоб Евол її дратував. Ліля ж за той час встигла дізнатися дещо нове про Орігама й Даніеля.

Наприклад те, що перший сильно боїться великих комах, а другий шалено любить солодощі, через що і вміє їх готувати. Коли дівчина згадала про його несильні прояви клаустрофобії, парубок запевнив – щосили намагається подолати цей дурний страх. Також до Лілі часто приходила Меліна і вони могли щось готувати на кухні або обговорювати хлопців.

У дану мить Ліля лежала на ліжку і, тримаючи у руках невеликий блокнот, щось на ньому малювала. Це було її таким собі хобі, якому вона залюбки могла приділити свій вільний час. Неочікувано до кімнати постукали.

— Заходьте, — завзято промальовуючи гілку дерева, дозволила вона.

— Слухай, тут до тебе якісь дівчата прийшли, — обережно прочинив двері Орігам і, зустрівшись із її питальним поглядом, продовжив: — і хотіли, щоб ти до них вийшла.

— Гаразд, зараз буду, — Ліля підвелася і, відклавши свій мініатюрний мольберт, поспішила до парадного входу.

Опинившись навулиці, взріла перед собою п'ятірку молодиць, обличчя яких пам'ятала добре, адже вони не раз бачилися їй у бридких кошмарах. Уся відразу зблідла, відчуваючи щось недобре тільки від однієї появи своїх одвічних кривдниць.

— Що ви хочете?.. — боязно промимрила Ліля, притиснувшись до дверей. Свідомо розуміла, що тут і зараз вони не повинні би були їй нашкодити, але страх все одно сильно зв'язував тіло. Дівчата стривожено перезирнулись і одна з них почала:

— Послухай, будь ласка, — вона нервово зім'яла рукави своєї сорочки, — я знаю, що це звучатиме дивно, і в тебе є повне право не повірити нам, та ми… Ми прийшли сюди, щоб попросити у тебе пробачення за всі ті мерзенні вчинки, які робили весь цей час...

— Так, вона має рацію, — погоджено захитали головами інші. — Ми багато про це думали і, нарешті, зрозуміли, що жахливо чинили з тобою… Вибач нам це, якщо зможеш. Нам справді дуже шкода...

Ліля стояла, мов укопана, і вражено витріщалася на тих, які все не припиняли говорити жалісливі слова і просити пробачення за скоєне.

— То… — замулялася якась із них, зауваживши чималий подив Лілі. — Ми заслуговуємо на твоє прощення?..

Ліля довго нерозуміюче кліпала і тремтіла від хвилювання, проникливо вдивляючись у очі кожної з них. Згадувала всі їхні образи і, відчуваючи неприємний щем у сонячному сплетінні, усвідомлювала, що ті, які зараз стоять перед нею, це не ті самі дівчата, які знущалися з неї. Вона розуміла, що, яке б зло вони їй не зробили, всі ці їхні слова зараз звучали щиро і розгублені погляди дійсно прагнули що швидше дізнатися її відповідь.

Ліля повільно прикрила рот долонями і не зуміла стримати дрібненькі горошинки сліз, які зволожили її рожеві щоки.

— Е-ей, чому ти плачеш?.. Ми ж не зробили нічого поганого... — не без підстав стурбувалися вони. — Лілю, перестань плакати, будь ласка. Заспокойся. Нам справді дуже прикро за наші вчинки. Вибач нас... Нумо… Нумо від сьогоднішнього дня будемо дружити? Що ти про це думаєш?..