РОЗДІЛ 39. Затишний ранок і Незаконні розмови

Ззовні поволі наставав ранок, ненав'язливо будячи весь рослинний і тваринний світ. Непроглядним туманом вкривалося все довкола, починаючи тремтіти від ранньої прохолоди, що забирала з собою залишки боязкого тепла зимної дощової ночі, яке ховалося у кущах, під листочками і в дуплах дерев. Сонце, що лишень сходило над далеким горизонтом, невпевненими промінчиками прорізалося крізь густу сиву поволоку. Але вона ніяк не хотіла відпускати дрімаючий ліс із високими горами зі свого полону.

Хоч надворі та холодно-помаранчева куля ще не мала такої влади, та у досить віддаленій частині печери, що знайшла собі місце в одному з кам'яних створінь природи, все одно потрапляло світло, роблячи її яскравішою. Недалеко від пари молодих людей досі не припиняв свою дію вогнекуб, дбайливо оберігаючи їхні персони від навколишньої сирості й вологи.

Ліля стомлено розліпила тяжкі повіки і, смачно позіхнувши, раптом відчула, наче на її голову давить щось невидиме. На додачу до цього тіло пронизувала підступна слабкість, щоразу більше позбавляючи сил, і деякі місця неприємно нили від наслідків проведеної ночі на твердій поверхні. Знемогла дівчина повільно-повільно озирнулася, ніби все ще прокидаючись, а потім зауважила прямо біля себе вродливе парубоцьке обличчя, що було від неї на відстані розкритої долоні. Хлопець безтурботно сопів, поки його мімічні м'язи час від часу боязко сіпалися, а нелегка рука по-хазяйськи лежала на Ліліній талії. Його приховані за повіками блакитні очі були обрамлені довгими темними віями. Пухкі губи – акуратно відкриті, доволі прямий ніс був, здавалося, наче виліплений якимись умілими скульпторами, а густі рівні брови інколи несвідомо супилися. Пасма русявої чуприни, що беззаконно сколошматилась, розкинулися по його невисокому чолі.

Принцеса ніжно всміхнулася, прочуваючи, що неосяжне щастя розповсюджується її ослабленим тілом. Далі зауважила, що десь під його сорочкою є якась невеличка річ, товсті ниточки якої охоплюють міцну чоловічу шию. Ліля потягнулася до них пальчиками і дуже обережно витягнула цікавий предмет. Ним виявився мініатюрний амулет овальної форми, що складався із невеликого камінця, який мав світло-блакитне забарвлення і хаотичні чорні смужки.

«То це і є онікс?» – промайнула захоплена думка, а тоді Ліля згадала про свою срібну чотирилисну конюшину і, не знайшовши її у себе на шиї, засмутилася. «Невже загубилася, поки мене викрадали?» – розчарувалася вона, пригнічено погладивши місце, де мав би висіти її оберіг. «Отже, він тоді збрехав, що амулет йому мама подарувала, коли йшов на службу. Він же сирота… Звідки тоді цей камінь насправді взявся?». Потім, примружившись, старша Дрангедал доторкнулася до коштовності, адже спершу тримала лише за шнурочки, і тоді відразу відчула у всьому тілі різкий біль і задушливість, що змусили її тут же відсахнутися від медальйона.

«Він що, зачаклований?» – здивовано не збагнула вона того, що зараз сталося, стривожившись. «Цікаво, Ел знає про це?» – Ліля ще кілька довгих секунд пильно пороздивлялася символ назви першого загону їхньої королівської армії, а пізніше так само обережно, не дотикаючись до нього, запхала назад до чоловічої сорочки. Після цього продовжила з насолодою спостерігати за сплячим лицем господаря того цікавого амулета. Разом із цим ще, стараючись його не прокинути, почала лагідно гладити хлопчачу щоку.

Несподівано повіки капітана видно зморщилися, а далі їхній власник неспішно розплющив очі небесного кольору і повільно оглянув ними все, що його оточувало. В наступну мить він вп'яв їх у обличчя принцеси, схвильоване його нежданим пробудженням. Молодик боязко зазирав тим проникливим поглядом у найпотаємніші глибини її наївної душі, поступово відчуваючи дивне полегшення і незбагненну радість. Дівчина ж своїми сірими вічами збентежено дивилася на нього, розуміючи що нічогісінько приховати не зможе. Втім, і не старається.

— Мені б так завжди прокидатися, — пошепки мовив він, не припиняючи свого заняття. Знічев'я Ліля, яка розгубилася і почервоніла від такої теплої заяви, стулила повіки, не даючи лицареві далі поїдати її зором, і тихо-тихо запитала:

— Ти точно справжній? — спадкоємиця трону їхнього королівства серйозно й дещо налякано глянула на рятівника, а той, зі свого боку, вражено звів брови. Потім же, кілька секунд вивчаючи її стурбоване личко, не стримався і засміявся. — Справжній… — зачаровано сказала сама собі Ліля, отримуючи неземне задоволення від його щирого сміху. — Привіт, — вирішила нарешті привітатися вона, акуратно забравши кілька русявих волосин із його чола. Воїн одразу припинив хихотати і пильно подивився на неї, стараючись наче наскрізь пробити тим палючим позіром.

— Привіт... — після хвилини мовчання ледь чутно відповів Ел, а його глибокі блакитні очі враз налилися разючим сумом і жалем.

— Ей, такому красеню не личить смуток. Що трапилося? — спокійно мовила щаслива вона, ніжно торкаючись до його мужньої вилиці гарячою долонею, поки у самої червоним горіли щоки.

— Такому красеню недозволено було змушувати тебе страждати. Та й, узагалі, виродок він, а не красень, — із гіркотою буркнув хлопець, якось ображено відвернувшись від дівчини. Ліля зі здивуванням підняла тоненькі смужки брів, у той час як у її гарних вічах зібрався незвичний біль, а потім повільно й обережно наполовину вилізла на його цілий бік.

— Я тебе пробачила, чуєш? Про-ба-чи-ла… — ніжно прошепотіла йому на вухо Ліля. Через неочікувану близькість і дивні нотки її тонкого голосу його тілом пробіглися мурашки. Парубок несміливо глянув на неї і завмер, спостерігаючи за вродливим заспокоєним обличчям. — Безсумнівно, треба пробачати як іншим, так і самому собі. Розумієш? — вона по-дитячому строго глянула на нього. — Так – ти завдав мені багато нестерпного болю, і я ще довго страждала би, дивлячись на тебе, якби вчора ти мені дійсно не відкрився. Але сталося не так. І… Я досі не можу словами передати, наскільки щаслива... Визнаю, біль від тих слів і вчинків ще нікуди не зник, але він згодом розвіється, повір мені. Це інколи дуже складно, майже неможливо, але треба пробачати. Бо образи – вони ж, як отрута, потрохи роз'їдають нас, вщент знищуючи все людяне і добре. А я не хочу собі такої долі, — принцеса зібрала всю свою силу і якомога ширше всміхнулася. — Я ж кохаю тебе, а кохання все прощає і все стерпить, — Елеазар довгу хвилину невідривно дивився на неї, пропікаючи блакитними очима. А згодом знову ліг на спину, поволі підтягнув тіло молодиці ще ближче до себе і неспішно накрив маленькі рожеві губи своїми повними вустами. Від насолоди цим бажаним контактом у їхніх грудях знову розгорівся той знайомий жар, що ще вчора розпалював молоді серця.