РОЗДІЛ 38. Мимовільна злість і Колючі галузки тернового куща

«Ох, погодка надзвичайно чарівна для такого заняття! – нервово сміявся вершник, іноді поправляючи броню. – Я не зможу так довго керувати, та й і Клен не годен так весь час бігти. Добре хоч, що він у мене грому не боїться, а то давно би вже кудись утік…».

Поки вони скакали вже хвилин п'ятнадцять, то час від часу зустрічалися із колючими гілками, і в такі моменти старша Дрангедал дякувала богу, що на ній плащ Бальта, бо ж якби не він, її тіло давно би було у дрібних подряпинах.

«Йому-то нíчого боятися, він же в обладунках, – з певним невдоволенням думала Ліля, час від часу здригаючись від чітких звуків грому, а потім раптово відчула на своїй долоні щось тепле. – Що це?».

Дівчина ще раз підозріло помацала те, попри зимну погоду, не конче холодне місце, незахищене бронею, а далі піднесла кінцівку до обличчя, щоб хоч якось роздивитися. У наступну мить десь недалеко вдарила чергова блискавка, на кілька мілісекунд освітивши все навколо. От якраз тоді її сірі очі налилися шоком, бо побачили повністю закривавлену руку, яка пізніше почала судомно труситися.

«Мамо, звідки ж стільки крові?? – перестрашено не могла збагнути вона, досі витріщаючись на тремтячу долоню. – То він був поранений весь цей час? Чому я цього не бачила?! Так не можна!».

— Зупиніться! — раптом голосно крикнула принцеса, сильніше схопившись уже за інше місце на його тілі.

— Що трапилося? — продовжував керувати конем той, не озираючись.

— Я сказала вам зупинитися! Негайно! — більш суворим тоном уже наказала вона, почавши дратуватися.

— Чому я мушу зупинятися, поясніть?! — гучно запитав Бальт у відповідь, не приховуючи такої ж нервозності. — Може, ви передумали і хочете втекти! А я не можу так ризикувати!

— Ви поранені, хай йому грець! Можете втратити забагато крові! Зупиніться! — нарешті, розлючено озвучила причину своїх слів Ліля, стримавши нотки жалю у голосі.

Лицар здивовано завмер, а тоді поволі зупинив коня:

— Пр-р... Нічого, це просто подряпина. Не смертельно, вам не слід хвилюватися, — зогодом відказав із незворушним спокоєм.

— Від простої подряпини не було б стільки крові!

— Не бійтеся, ваша високосте, я можу і потерпіти, — процідив крізь зуби Бальт. — Тепер ми можемо рушати далі?? — почувши його зверхнє запитання, інша обурено насупилася.

— Ваше его може стерпіти, а організм-то – ні! Ви ж кров'ю стікаєте! А я ще й змерзла, змокла, хочу їсти і в туалет! Думаю, нам таки краще зупинитися і десь залишитися на нічліг! — заплющивши очі, швидко протараторила принцеса. Була впевнена – такі аргументи він відкинути не зможе.

Вершник нервово видихнув.

— Вам пощастило, — врешті, здався він, хоча й розумів, що найправильнішим рішенням було би привезти її до замку чимдуж, не змушуючи главу королівства божеволіти від хвилювання, — ми у доволі гірській місцевості, тому десь повинна бути бодай якась печера. От коли знайдемо її, тоді й перепочинемо, — хоч йому не дуже хотілося цього робити, але сам таки був радий, що їхня пара зможе перечекати цю жахливу негоду.

— От і чудово! Ну ж бо! Що швидше, то краще, — з якимось азартом, адже ситуація пішла на її користь, заявила спадкоємиця трону Міронези. Після цього Бальт знову смикнув вуздечку, і Клен поспішно поскакав до найближчої гори, яку його господар уже встиг зауважити.

«Ненавиджу таких пихатих індиків, які не хочуть приймати допомогу через свою дурнувату гордість, – обурено думала Ліля, іноді зиркаючи, куди вони прямують. – Немає ж нічого важливішого за ваше життя, дýрні. То чому ви так поводитеся? Тут що, у Фоверо Вельті всі чоловіки такі? Хоча… Якщо згадувати Елеазара, то його не дуже можна до таких віднести… Колись він же давав мені собі допомогти, попередньо не відмовляючись… Чи це я, просто, переважно не питала дозволу? Не знаю…».

Принцеса збентежено трималася за тіло капітана, намагаючись не торкатися пораненої частини.

— А чому ви з ніг до голови в обладунках? — зненацька спитала вона, коли їхній дует (чи тріо) почав потроху збавляти темп. Пізніше згадала одну розмову на своєму першому балу і подумки тріснула себе по чолі, та слово – не горобець.

— Дурне запитання, ваша високосте, — насмішиливо відказав воїн, зупиняючи коня, коли вони вже були біля підніжжя високої кам'яної химери.

— Чому ж? — дівчина вирішила скористатися нагодою дізнатися про це безпосередньо від нього, вдавши, що не розуміє.

— Та бо це для того, аби захистити своє життя. Невже незрозуміло? — проговорив Бальт, нібито здивований її наївністю, а тоді зіскочив із жеребця. Наступної миті подав руку принцесі.

— А обов'язково, аби броня закривала вас повністю? Хіба це зручно? Та й дивіться – від рани вона не врятувала, — панянка вхопилася за простягнуту долоню і він допоміг їй ступити на досі мокрющу землю. «Ох, як зимно!» – подумки пискнула вона, відчувши холодну воду під босими ногами.

— Ваша правда, це не дуже зручно, але зате непогано захищає тіло. А щодо рани… То тут все вже залежить від самого воїна і ситуації, — чоловік швидко повів коня за собою, тримаючи за упряж. Ліля ж почалапала за ними. «Хоч би не захворіти, хоч би не захворіти!» – як якусь мантру, у голові повторювала вона.

Через зо три хвилини лицар завів змучену тварину до кам'яного укриття, і там вони зрозуміли, що надворі було ще трохи світло. «Дідько, та тут хоч око виколи», – дратувався Бальт, напомацки прив'язуючи коня до якогось каменя.

— Де ви? Я нічого не бачу, — розгублено сказала Ліля, за рефлексом виставивши перед собою руки.

Раптом, десь у дальній-дальній частині печери, загорівся дрібний вогник, досить добре освітлюючи велике приміщення. Тоді ж дівчина змогла трохи «прозріти» і зауважила, що це «чудо природи» зробив її рятівник. Старша Дрангедал зацікавлено підійшла до нього і побачила, що воїн робить махінації із невідомим їй предметом, який якраз і випускав щось на зразок вогню.

— Що це?

— Це в нас називається вогнекубом. Випускає вогонь за рахунок споживання навколишнього кисню. Але якщо у повітрі великий відсоток вологості, то він може не дуже добре працювати. А ще його можна трохи регулювати, — пояснив Бальт, відійшовши від розпеченої штуковини, з якої просто на просто горів вогонь, ледь-ледь набираючи розмірів, і котра справді була схожа на ту опуклу геометричну фігуру. — Кожен може сам вирішувати, битися йому з шоломом на голові чи без, — продовжуючи попередню тему, зосереджено говорив чоловік.