РОЗДІЛ 34. Їхня історія і Чому сталося те, що сталося

Із самого початку років своєї розпеченої молодості Еміт Дрангедал, що тоді ще був спадкоємним принцом Міронези, був непосидючим, дуже любив подорожувати і пробувати різні магічні винаходи. Оскільки сам хлопець магією, на жаль, не володів і йому забороняли її вивчати, то з собою завжди кудись брав доброго знайомого і так званого свого чаклуна Мідаса, який відносився до тих, кого в них ще називали опанувальниками. З ним вони потім, як не дивно, стали такими добрими друзями, що вже не уявляли якихось пригод один без одного.

Безсумнівно, тому що принц був спадкоємцем і єдиним у королівській сім'ї, батьки вже давно шукали йому якусь наречену, що була би зі знатного роду й могла сподобатися хлопцеві. Та лишень батько чи матір починали про це вести мову, як Еміт миттю за допомогою папірусу викликав Мідаса з чіткими словами: «Гайда в подорож!». Відразу ж після них на пожовклому аркуші вимальовувалася витіювата мітка, а далі сам власник предмету зв'язку переміщувався до свого друга. Вони з ним уже давно домовилися про те, що тільки-но принц говоритиме йому ці слова, той телепортуватиме його до себе, щоб таким чином інший уникнув чергової розмови про одруження.

Якщо говорити чесно, то Мідас не один раз серйозно дискутував із Емітом про те, що він зовсім не повинен так до цього ставитися і що без дружини хлопець не зможе стати королем. Але завзятий парубок із кострубатим волоссям темно-синього кольору тоді всіляко відмахувався від таких строгих розмов, хоча сам подумки розумів, що постійно тікати від цього у нього не вийде.

Одного разу сталося так, що Еміт із довговухим Мідасом, який мав зябра на шиї, карі очі й багряну чуприну, відправилися у чергову подорож, адже дізналися, що на краю королівства був відкритий якийсь завод із виробництва магічних порталів.

Потрапивши туди, вони почали випробовувати все, що можна, попередньо заплативши за це власникам. І було таке, що придбали у них телепортаційний прилад, який під час збору вийшов із ладу, а майстер чомусь відмовився його переробляти.

Мідас розказав другові, що може поекспериментувати з цим, тому вони його й купили. Чаклун короля, а також його особистий радник, все своє життя присвятив дослідженню магії, її природи, всіх можливих проявів і різних заклинань, сувоїв, проклять чи зіль. Узявшись за вивчення того приладу серйозно, він згодом щасливо повідомив принцеві, що той таки кудись переміщає. Але в таке місце, яке Мідас ще ніколи до цього не зустрічав. Де люди зовсім по-іншому вдягнені, де немає інших рас, крім людської, де він сам виглядає, як людина, де будинки мають інакший екстер'єр і де є різні незрозумілі інструменти.

Загорівшись цікавістю, нестримний Еміт тут же захотів туди потрапити. Чаклун його спершу трохи відмовляв, але коли зрозумів, що все і так марно, пошкодував, що розповів йому це все, потім вони обоє зібрали трохи харчів у дорогу і запустили телепорт. Засіб переміщення змусив їх з'явитися у звичайному лісі, недалеко від якого чувся буденний гамір міста. Через незвичні відчуття під час перенесення молодики спершу стали погано почуватися, але згодом все ж опанували себе.

Відразу подумавши про зовнішній вигляд, Мідас із Емітом, як би того одному не хотілося, на диво вправно викрали з якоїсь крамниці підхожий одяг, щоб усе-таки не привертати до себе зайвої уваги. Щоправда, через незвичне забарвлення волосся Мідаса люди на нього не раз обзиралися, бо ж у принца воно виглядало просто чорнявим, якщо не придивитися, але його очі кольору аметрина теж робили свою справу. Проте, вони обходилися лише дивними поглядами перехожих і ніхто до них нічого не говорив, тому що багато людей вже звикли, що в сучасному суспільстві всі виражаються по-своєму.

І в цьому ж місті жила вродлива сіроока дівчина, що володіла довгим прямим русявим волоссям і тендітними рисами лиця. Батьків на той час уже не мала, тому що їй було п'ятнадцять, коли від раку помер тато, а вже шість років по тому з життя пішла і мама. Олівія сама заробляла на життя, працюючи журналісткою у місцевій столичній газеті. Вона пливла за течією, час від часу перемагаючи труднощі, що траплялися на шляху. Але було так недовго, поки одного дня красуня під час прогулянки вулицями міста не зіткнулася з вельми квапливим молодиком, який повним ходом від когось тікав, а за ним біг і другий.

— Пробачте, це вона нас змусила! — сховавшись за дівчину, раптово закричав незнайомець до двох чоловіків із поліції, які поспішно підійшли до них.

— Пані, якщо не хочете проблем, заплатіть за книжки, які вони вкрали, — строгим голосом звернувся до шокованої Олівії один із них.

Вона спершу нерозуміюче кліпала, тоді, оцінивши тих двох диваків цупким поглядом, почала щось собі під ніс шкабарчати. Тоді ж залізла до сумочки і, знайшовши гроші, вручила їх поліцейському.

— Достатньо?

— Ще п'ятдесят, пані. Вони не дві книжки вкрали, — безпристрасно очікуючи на так звану доплату, заявив патрульний. Олівія лише невдоволено пирхнула, а тоді витягла ще додаткову суму й твердо поклала її тому на долоню.

— На здоров'я, — зловісно прошипіла крізь стиснені зуби вона, явно відчуваючи, що її могли обдурити щодо кількості, але доказів жодних не мала при собі, тому змирилася.

— Дякую, ти нас врятувала! — щасливо вишкірився Еміт, коли охоронці закону, перед тим ще вичитавши нотації двом дивакам, пішли геть. Та не встиг він отямитись, як славнозвісна рятівниця добряче тріснула його по обличчю сумкою.

— Та як ви сміли мене використати?! Негідники! — не припиняла обурюватися жертва обставин.

— Пробачте нам, будь ласка, — звернувся до розлюченої представниці прекрасної статі Мідас, трохи вклонившись. — Ми зовсім не місцеві, тому захотіли більше дізнатися про все. А позаяк скрутне становище загнало нас до цього міста без жодних грошей, ми були змушені… — та не зумів він договорити, як і йому прилетів по голові добрячий удар жіночою сумочкою, через що Еміт з нього істерично зареготав.