РОЗДІЛ 30. Боротьба за справедливість і Справжні рятівниці

Ліля ніяк не могла припинити судомне тремтіння, яке повністю охопило її ураз знемогле тіло, тільки-но в голові чіткіше засвітилися жахливі слова вояків про можливість смертної кари.

«Що це щойно було?.. Убив радника короля в іншому королівстві? Тут… тут справді існує смертна кара?? Тоді Елеазар що, може по... Ні, не може такого бути… Ні, не вірю... Це брехня! Наклеп! Ці звинувачення точно хибні! Ел не здатен на вбивство!..» – такими сполоханими думками вона намагалася заспокоїти душевну тривогу, що з кожною секундою починала дедалі краще ламати віру у те, що все буде добре.

«А ти впевнена, що настільки добре знаєш його? – мов до нестями болючий ляпас, пролунав підступний голос підсвідомості, яка, здавалося, уже готова була змиритися із таким вироком для того, хто викрав серце її хазяйки. – Добре подумай, тобі ж так мало відомо про цього хлопця. І ти все одно так сліпо віриш, що він на таке не спроможний? Це не наш світ, тут все не так просто».

Знічев'я побілілою від страху щокою скотилася самотня сльоза. Та тремтлива долоня швидко витерла її, поки Ліля обірвано вдихнула.

«Ні, я не повинна втрачати віру в нього, щоб не було! Ел хоч і не любить знать і все, що з нею зв’язане, але ніколи б не вчинив нічого подібного. Він же не такий… Він не...» – безнадійне збентеження розуму перервали звуки чиїхось поспішних кроків, що долинали з коридору.

— Ріно?.. — Ліля підвела свої розчаровані очі на захекану подругу, яка щойно з'явилася на порозі. Новоприбула розгублено вдивлялася у налякане обличчя дівчини, урівноважуючи дихання. Її руки ледь помітно трусилися, а сама вона в одну мить теж сильно зблідла.

— Ліль… — нарешті видавила з себе Ріна, боязно ступивши крок всередину кімнати так, наче там далі було провалля. — Що ти тут робиш?.. Де Ел? Що з ним??

— Я… — заїкнулася молодша Фрінке, опустивши приречений погляд додолу. Потім щосили здавила тканину своїх штанів кулачками. — Ріно, його забрали охоронці…

— Вже забрали?! — перестрашено перебила та.

— Ти знала, що його мають забрати?? — відразу шоковано поставила запитання у відповідь Ліля, спрямувавши на неї нетямущі очі. — Ріно, що з ним трапилося? Він же не винен, чи не так? Ел же не вбивця?? — по щоках ще раз несподівано покотилися цівки гірких сліз.

«Вона сказала "вбивця"??» – Ріна налякано підійшла до неї і теж сіла.

— Його зараз, мабуть, спершу забрали до короля, щоби дещо вияснити. А потім відправлять до столичної тюрми, яка на краю Ассенгаусу, — почала поволі відповідати молодша Гіфгорн. 

— Ти щось знаєш про те, у чому його підозрюють? — схвильовано взяла її за руки Ліля. Стурбована співрозмовниця якусь довгу, напружену хвилину помовчала, а тоді невпевнено заговорила:

— Я вчора, близько одинадцятої вечора, натрапила на нього, коли йшла від короля. Ел був весь із побоями, шкутильгав і болісно тримався за праве плече… — Ріна на мить пригнічено стихла, а потім продовжила: — Я якось допомогла йому дійти до його кімнати, а тоді швидко привела одного лікаря, який є у наших «Крил». Мене до приміщення не пускали, коли він його лікував, тому всіх подробиць цього я не знаю, якщо лише не чула болісних криків Елеазара. Але коли той завершив, то сказав, що в Ела будуть побічні ефекти у вигляді втрати свідомості. Попросив, аби я, за можливістю, трохи наглянула за ним певний час. От тоді, коли наглядала, ми з ним поговорили про те, звідки у нього ті рани…

— Він мені казав, що побився у барі з якимись непростими людьми, — Ліля відразу повідомила те, що знала. — Це правда? Його у тому барі так побили? Але хто і чому?

— Ні, це неправда, його не там так побили… — засмучено промовила Ріна, стиснувши її долоні.

— А що тоді трапилося?? Скажи, будь ласка!.. — благально попросила дівчина, а інша лише з тугою подивилася на неї.

— Якби я сама знала, Лілю... Він тобі збрехав, що був у барі. Мені з усього цього Ел розказав лише те, що мав важливе завдання, і саме на ньому так постраждав. Потім розповів, що по нього можуть у найближчому часі прийти охоронці і забрати до в’язниці… — молодиця тяжко зітхнула. — І, повір, як я не старалася, він не хотів мені говорити, чому… А тут ти щось сказала про вбивство і я дуже злякалася… — Ліля з прикрістю сплела пальці рук і глибоко задумалася. — Ліль, ми, нічого не знаючи, і змінити нічого не зможемо. Я не впевнена, що король буде дослухатися до думок таких, як ми. Та й ще не відомо – чи дозволять нам із ним поговорити, взагалі. Тепер у палаці буде дуже напружена атмосфера.

— Та як так?? Пан Еміт же добре знає Елеазара! Він має розуміти, що це якась помилка!.. — молодша Фрінке захотіла змінити хід думок подруги, але та її швидко перервала:

— Слухай, Лілю, — Ріна враз посерйознішала і поклала їй на плече долоню, — вам шістьом, певно, ще не казали, але в нашому королівстві є такий закон, який забороняє на ім’я звертатися до всіх, хто має так звану блакитну кров. Розумієш мене? Де б ти не була, з ким би не говорила і в яких би хороших стосунках не була з тією знатною людиною, ти нізащо не повинна говорити її ім’я, якщо ти, звичайно, сама не власниця блакитної крові, бо тоді можна. Запам’ятай це, будь ласка. Ми не знаємо, відколи у нас з’явилися схожі закони і чому вони такі строгі, але це не звільняє нас від відповідальності. Я про це тобі говорю, бо ти щойно назвала нашого короля на ім’я, і якби це почув хтось сторонній, тебе би ще могли якось покарати. Попрошу тебе й інших про це попередити, — Ріна напружено всміхнулася і забрала руку.

— Гаразд… — тихо погодилась Ліля.

— Я навіть не знаю, що нам робити з Елом і тим, що він натворив, — роздумувала вголос капітанша «Ромашки». — Може, потім піти до нього у в’язницю і таки випитати все?..

 — Іншого виходу не бачу! — неочікувано викрикнула Ліля, різко підвівшись. — Я буду набагато впевненіша у своїх баченнях, якщо він мені все розкаже! Я уже збираюся і йду до нього! Покажеш, де ця тюрма? — Ріна здивовано витріщилася на неї, а потім і сама піднялася.