РОЗДІЛ 29. Тривоги і Небезпідставні звинувачення

РОЗДІЛ 29. Тривоги і Небезпідставні звинувачення

Скривившись від післясмаку пекучого болю, що не одну годину мордував, і вересків, які звідкись долинали, Неза неспішно розплющила очі так повільно, наче спала неприродно довгим сном.

— О, — зауважив її пробудження Клайд, що сидів збоку у наметі і щось читав, — як твоє самопочуття? — чоловік турботливо приклав широку долоню до її чола і спокійно зітхнув, зрозумівши, що лихоманки, яка мучила її майже весь той час, більше немає. — Що, тепер +ти відлежуєшся, еге ж? — бородатий засвітив зубами, а дівчина лише розсіяно насупилася. — Ти ж пам'ятаєш, хто така і де перебуваєш? — умить стривожився демон, проаналізувавши її реакцію.

— Ніби вас забудеш… — знесилено промимрила вона, а потім повільно підвелася. Вхід до намету був відкритим, тому дівчина змогла бачити, що її друзі надворі вистрибують і щось викрикують, працюючи над якимось завданням. — Що сьогодні за день? Чим вони займаються? — Неза стомлено потерла обличчя.

— Тебе лихоманило три дні після того, як я дав тобі протиотруту, яку мені, на щастя, Мідас порадив узяти з собою. Вона ще близько кількох днів протримається, бо тимчасова, а далі треба буде терміново навідатися до одного цирюльника в Ассенгаусі, який на цьому спеціалізується. Якщо, звичайно, не хочеш із життям розпрощатися. Саме тому ми вже згодом відправимося назад, — Гонзо відклав книжку вбік і солодко потягнувся, а старша Фрінке лише замислено дивилася надвір.

«Зрозуміло тепер, чому Елеазар так схвильовано питав тоді, чи нічого дивного я не відчуваю, коли той кіт мене подряпав... – згадуючи події у їхньому світі, міркувала вона. – Все знав, напевне… Але куди він тоді поніс того котяру у ящичку, якщо не до ветклініки?.. І невже та отрута настільки небезпечна, що я можу померти?».

— Ліля з Меліною ті дні мало спали, адже дуже хвилювалися за тебе. Хоча, думаю, хлопців це теж стосується. Особливого он того білявого перця, — Клайд вказав пальцем на Евола, який із криками від чогось тікав. Що то було – вона зрозуміти не могла. — Він щохвилини заглядав до мого намету, адже саме до нього я тебе і помістив, аби іншим не заважала.

— А що вони зараз роблять? — трохи спантеличено запитала Неза, спостерігаючи за тим, як подруги через щось пищать і брикаються, а хлопці – відмахуються зброєю.

— Виконують ранкове завдання. Я їх збудив трохи пізніше і, позаяк уже дві години так товчуться, скоро буде обід. Вони мають перемогти пристойну кількість порожників. Це такі жуки, розміром близько середини мого великого пальця, які полюбляють жити у деревах і харчуються м'ясом. Я спеціально їх сюди «привів». У них є отрута, яка може зробити тобі дуже зле, не раз і до летальних випадків доходило. Здолати порожників можна лише в тому випадку, якщо звільнити розум від думок, адже тоді вони немов не будуть тебе «бачити». Дивні вони, ага, — він кивнув на вражений позір молодиці і продовжив: — отак нехай вчаться очищати свідомість, не лише спокійно сидячи на землі, а й у екстремальних ситуаціях. Щоправда, я їм про таку особливість порожників не казав, — Клайд діловито схрестив руки на грудях і гмикнув. — Випадково дізнався, що ваш капітан має страх до жуків. Мабуть, нелегко йому доводиться… — тренер хитнув головою, простеживши за тим, наскільки наполегливо Орігам тікає чи відбивається від тих невеличких комах.

— А що, якщо ті жуки їх смертельно отруять? — Неза все ще напів порожніми очима дивилася за всіма, силуючись розібратися у ставленні до цієї ситуації.

— У мене є протиотрута на такий випадок, тому не боюся цього, — безпечно стенув плечима демон.

— Ей, народе! — дівчина зненацька звернула увагу друзів на себе, а Гонзо здивовано зиркнув на неї. Напарники перевели стривожені погляди на намет тренера і їхні очі засвітилися від щирої радості, що потерпіла нарешті прийшла до тями.

— Тобі краще не кричати… — постарався зупинити її чоловік.

— Спробуйте повністю ні про що не думати, тоді жуки від вас відчепляться! — вона голосно повідомила їм умову успішного виконання завдання, а Клайд лише спантеличено закліпав.

— Гей, ану стулися! Хто тебе просив, га?? — розчаровано гаркнув він, а дівчина лише задоволено захи-хикала.

Згодом «дикі» таки впоралися із тим непростим випробуванням і почали снідати. Всі стривожено розпитували Незу про її самопочуття і чуйно обіймали. Що ж, тепер і вона змогла відчути їхню турботу й підтримку.

— Оскільки Незі протипоказана надмірна активність, сьогодні буде такий собі «день-відпочинок». У випадку з Лілею я такого не робив, тому що там ми проходили важливий етап із вибором зброї, до того ж це у неї була просто перевтома. А тут більше нічого такого потрібного не залишається, та й, взагалі, скоро кінець місяця, — замислено повідомляв Клайд, крокуючи перед їхньою шеренгою туди-сюди. Щойно всі почули його оголошення, взялися радісно шкіритися і тихо щиро дякувати своїй рятівниці. — Зараз вас відведу до одного дерева. Якщо щось, воно не з моєї магії – саме там виросло. У його тіні ви будете медитувати, починаючи з першої години дня і завершуючи восьмою вечора. Під час цього їсти нічого не будете і говорити між собою теж не бажано, — чоловік озвучив правила, а шостий загін лише невесело набурмосився. Вочевидь, всі усвідомили, що, хоч це і «день-відпочинок», дуже легко все одно не буде.

Пообідавши, відправилися за тренером до недавно згаданого місця.

Ним виявилася простора кругла поляна, навсібіч оточена дібровою і на краю якої поставало дерево, високе, як обіднє сонце. Воно було схоже на старий дуб із просторим дуплом, всередині і навколо якого (дерева) із землі де-не-де стирчали масивні довгасті кристали, що за розмірами могли зрівнятися з половиною дорослої людини і переливалися синьо-зеленими барвами. Багаторічна рослина мала крону неприродної кулеподібної форми, що неабияк вразило «диких».

— Яке воно дивне, це дерево, — зауважила Ліля, вилізши трохи вище, біля «входу» у дупло, і подивившись догори. — Таке враження, що в нього є лише одна товстезна гілка, а від неї уже розходяться інші, тільки ду-уже тоненькі, проте сама крона не має всередині жодного листочка, адже вони всі, як купол, — захоплено описала внутрішню будову його «голови» вона, супроводжуючи це певними жестами. — Що це за творіння природи таке? — дівчина зацікавлено провела рукою по зморщеному міцному стовбурі.