РОЗДІЛ 22. «Я просто хотів розважитися» і Раптове рішення

— Ум… — Меліна ледве розплющила очі, після чого повільно підвелася і обернулася.

«Кожного разу отримую естетичне задоволення від того, як тут гарно», – думала вона, вкотре оглядаючи свою кімнату, стіни і меблі якої були виконані у світло-рожевих і жовтих кольорах. Редберг перевдягнулася і зачесала своє густе волосся. На мить спинилася і придивилася уважніше у відображення в дзеркалі, після чого зауважила, що світло-персикова фарба, якою були помальовані її коси, починала поступово змиватися. «Гм… То мене знову можна назвати білявкою? Як давно це було…» – коротко всміхнулася дівчина, провівши рукою по волоссю.

Вийшовши зі своїх покоїв, Меліна зайшла до вбиральні, зробила всі ванні процедури, потім ступила кілька десятків кроків і постукала у двері. Почувши сонний дозвіл, увійшла.

— Доброго ранку, Ліль!

— Доброго, Меліно… — замислено відповіла та, просто відлежуючись на ліжку, при цьому розкинула свої руки і ноги вбоки.

— Щось трапилось? Ти наче не тут, — трохи стривожено спитала подруга, а потім, поки та досі мовчки лежала, витріщаючись у стелю, почала обережно підіймати її то руку, то ногу. — Гм, ніби не хвора... А чому ж тоді, як огірок? Не виспалася? Але ж уже двадцять по одинадцятій… Тобі, може, дійсно погано? — дівчина сіла на край ліжка і, дещо придумавши, різко почала лоскотати її голу ступню.

Через ці дії Ліля не витримала і розсміялася, швидко забираючи ногу.

— Ну годі, не треба, — хазяйка кімнати сіла й обхопила коліна руками, знову замислившись.

— Ліль, що тебе тривожить? — Меліна допитливо зазирнула у її чимось засмучені очі. — Може, сумуєш за мамою? — після цього запитання Ліля схвильовано глянула на подругу.

— Звичайно, я сумую за нею, адже гадки не маю, як вона там… Знаю, що вона хвилюється, але ніяк не можу з нею зв'язатися… — молодша Фрінке опустила голову на коліна. — Але я не через це задумалася…

— А через що тоді?

— Меліно, — Ліля серйозно подивилася їй у вічі.

— Що?

— Я… Мені здається, що я… серйозно закохалася в Елеазара, — не відриваючи від неї очей, зніяковіло заявила вона, поки обличчя порожевіло. «Я це сказала вголос?! Сказала!».

Меліна, хвильку не кліпаючи, нерозуміюче дивилася на неї, прокручуючи її слова у себе в голові кілька разів.

— Фух… — після довгої паузи, нарешті, полегшено зітхнула вона, приклавши руку до грудей. Зауваживши її заспокоєний вираз обличчя, інша часто закліпала.

— Що «фух»? Що це за реакція?

— Ні-ні, нічого такого не подумай, Ліль! — відразу емоційно обізвалась дівчина. — Мені, просто, іноді могло здаватися, що тобі трохи подобається Данік, тому я…

— Чекай-чекай, а як давно тобі… — Ліля цікаво звузила очі, питально наблизившись до Меліни.

— Ем… та… сама не знаю, — щоки очікувано зрум'яніли, а вона сама надула губки. — Чому ти усміхаєшся? — обурено запитала, побачивши радісне лице подруги.

— Просто щаслива! — чесно відповіла молодша Фрінке. — Могла і раніше сказати, чи знаєш! А то мені було не до вподоби, що я не знала, чи точно він тобі подобається, чи ні…

— Невже так видно, що я до нього по-іншому ставлюся, ніж до інших?? — розчарувалася Меліна.

— Ну… Може, не дуже, але я це бачу.

— Йой… — зітхнула та, а потім додала: — І тобі дякую, що розказала…

Ліля знову широко всміхнулася.

— Ну годі! Досить шкіритися! — її найкраща подруга раптово накинулася на неї і почала лоскотати.

— Ей! Ахавхахпах! — Ліля вирішила не відставати і собі змушувала Меліну реготати, поки вони коперсалися на її великому ліжку.

— Дівчат, — несподівано почули вони чийсь низький голос, а потім різко подивилися у той бік, звідки він долинув. Орігам здивовано підняв густі брови, стоячи у дверях. — Я стукав, та ви, напевно, не чули, тому й увійшов… — почав збентежено виправдовуватися він. Подруги швидко зіскочили одна з одної і, поправивши себе, заспокоїлись.

— А що ти хотів? — занепокоєно спитала Ліля, обережно прикрившись ковдрою, адже досі не переодяглася зі спальної сукенки.

— До мене Елеазар недавно заходив, казав, щоб я збудив тих, хто ще спить, і передав їм, що він хоче нам дещо повідомити. Та спершу треба буде швидко перекусити.

— Гаразд! Зараз будемо, — після того, як хлопець вийшов із Ліліних покоїв, Меліна зачекала, поки її найкраща подруга причепуриться, і тоді вони разом пішли до їдальні.

Коли опинилася у потрібному місці, побачили там Незу, Даніеля, Евола й того ж Орігама, які, щось обговорюючи, насолоджувалися їжею. Ті дві швидко приєдналися до трапези, намагаючись підтримувати розумову.

«Щось між сестрою й Еволом досі відчувається дивна напруга, – зауважила Ліля, жуючи смачну пасту й уважно спостерігаючи за ними. – Та й він із нею весь час уникає зорових контактів, і це мені не подобається…». Дівчина сердито звузила очі, дивлячись на білявого хлопця. Як тільки Евол зустрівся з нею поглядами, то вона ще більше насупилася, а той нервово ковтнув і швидко відвернувся.

Після обіду «дикі» зібралися недалеко від своїх кімнат і вирішили зв'язатися з Елеазаром. Коли він сказав, що скоро буде, вони надумали тут його і зачекати.

— То що ти хотів нам сказати? — з певним нетерпінням поцікавився Евол, коли чаклунський радник нарешті з'явився, йдучи коридором.

— Як би прикро не було це згадувати, але скажіть, яким саме чином ми вас обдурили, переміщаючи у Фоверо Вельт? — він спокійно сперся на стіну і схрестив руки на міцних грудях. «Дикі» на мить задумалися, перед тим нерозуміюче перезирнувшись. А через хвилину-дві Неза почала невпевнено відповідати:

— Ем… Ми мали їхати на море, а виявилося, що їдемо до вашого світу. Чи ти не про це?..

— Так, все правильно, — задовільно кивнув хлопець, а потім ще загадковіше додавав, вирівнявшись: — І знаєте, що?

— Що?.. — протяжно перепитала інші, схвильовані його раптовою таємничістю.

— Ви всі зараз швидко збираєтеся, і ми разом ідемо на пляж! Якраз на те саме Ціанове море, про яке я міг говорити, коли ми були на території світлих русалок. Але тоді, дорогою до столиці, не вдалося на нього сходити, тож нумо зараз! — на обличчі Елеазара з'явилася широчезна усмішка, коли він побачив здивовані гримаси товаришів.