РОЗДІЛ 21. Підготовка до свята і Нічна допомога

Всі друзі з острахом сконцентрували свою увагу на Джетові, який непорушно стояв, насуплено дивлячись услід дівчині.

«Віві щойно сказала "безсмертя"?» – стривожено подумала Ліля, зиркаючи то на нього, то на ту, що бігла геть.

— Ем… — захотівши хоч якось підтримати молодика, заїкнулася Ріна, коли зауважила погляди товаришів. — Джете, не ображайся на неї, ти ж розумієш…

— Що вона мала на увазі, говорячи про безсмертя? — злякано запитав Даніель, поки демон аж до побіління кісточок стиснув кулаки.

— А це вже не ваше діло, чи не так? — парубок кинув на них гнівний погляд, а потім вони відчули дивне гаряче повітря, яке вмить огорнуло їх.

«Але ж ми нічого такого не зробили... – настрашилась Ліля, згодом припустивши, що так раптово могло потепліти через магічні здібності Джета. – Що ж у них за стосунки такі??».

— Напевно, тут я залишу вас, адже треба йти за цією дурепою. Вибачте, капітаншо «Ромашки», що ми зірвали вашу прогулянку.

— Не бери до голови, Джете. Я буду просити вашого кепа, щоб не дуже карав вас, коли дізнається про це, — гірко посміхнувшись, запевнила Ріна. — Дякую, що склав нам компанію і розважав. Розберися з нею там.

— Дякую і вам, Ріно. Що ж, не вперше мені це робити, як кажуть, — гостровухий розвернувся і, витягнувши якийсь невеликий квадратний пристрій з кишені камзолу, почав щось у ньому клацати. — Ще побачимось, — кинув він наостанок, після чого з тієї незрозумілої «диким» штуковини утворилася куля прозоро-фіолетового кольору, у якій Джет і зник. Після цього незвичного жару відразу не стало, що дозволило прохолодному вітру знову нагадати про себе.

Молодша Гіфгорн замислилася на кілька секунд, а потім звернулася до інших:

— Він не любить говорити на цю тему… Можливо, коли буде краща нагода і більша довіра до вас, Джет поділиться цією історією. А зараз я нічого не можу розповісти без його відома.

— Зрозуміло… — протягнули вони одночасно, ще раз прокрутивши її слова у себе в голові.

— Ріно, а нам часом не треба теж до тебе на «ви» звертатися? — поцікавилась Ліля, коли вони вирішили присісти за невеликий столик, що був знадвору якогось кафе.

— За законом, повинні були б, — задерши голову догори, відповіла дівчина. — Але це все діло також може вирішувати й король. Він дозволив вам поки не говорити до мене так.

— А Ел не звертається до тебе таким чином, бо ви… — Ліля очікувально глянула на неї.

— Бо він радник королівського чаклуна. Та й це, взагалі, якось само собою вийшло, до того ж король не забороняє, — обличчя дівчини відвідала легенька усмішка. — А нумо я вам наостанок нашої екскурсії розповім коротеньку історію про кафе, на території якого ми так добре всілися, — не дочекавшись відповіді друзів, які примощувались на стільцях, Ріна почала: — «Колір смаку» існує вже дуже давно. Близько двохсот років тому нашій столиці була серйозна проблема з великою кількістю сміття. Отже, одного разу до міста завітали члени королівської родини Елорнéусу. Наш тодішній король боявся, що враження про королівство зіпсується через те, що у столиці страшенна проблема зі сміттям. Через це він найняв найкращих гідів, які чудово знали це величезне місто і водили знатних гостей тими дорогами, де майже не було бруду і вітер не доносив сморід, — Ріна іронічно посміхнулася, продовжуючи: — Через певний час гості, безсумнівно, зголодніли. А по дорозі якраз було це непоказне кафе. Королівська сім'я вирішила завітати туди, адже зовнішній вигляд невеличкої будівлі їм чомусь дуже припав до душі. І, можливо, саме через те, що робітники не знали, кого саме обслуговують, не було жодної напруженої атмосфери, лишень думали, що знать якась, та й усе. Посиденьки у цьому закладі тим панам настільки сподобалися, що вони провели там решту дня, цікаво обговорюючи побачене. Після завершення цього всього вельможі розплатилися і залишили ду-у-уже великі чайові. Потім ці ж так звані чайові пішли на розвиток міста, якщо не помиляюся, саме так воно і позбулося сміття, і на розбудову цього кафе, яке існує й досі, — пильно глянувши на друзів, капітанша наостанок додала: — Мені відомо, що кожен, хто вперше приїздить до Ассенгаусу, обов'язково відвідує цю місцину, знаючи історію її популярності.

— Як цікаво і… дивно! — усміхнулася Меліна, краще розглядаючи екстер'єр будинку, який справді був доволі оригінальним. Блідо-золотистіі стіни із темно-дубовими вікнами виглядали дуже гармонійно, а різні темні (майже чорні) візерунки додавали незвичної витонченості. Десь зверху ж великими золотими літерами красувалася й сама назва забігайлівки.

— Ну що, йдемо? — після того, як піднялася з-за столу і заплатила офіціанту, позаяк вони встигли замовити перекус, поки вона розказувала, дівчина почала повільно йти до палацу. — Сподіваюсь, вам було цікаво.

— Ага! Дякуємо, тепер ми хоч краще будемо знати місто, у якому житимемо цей певний відрізок часу, — впевнено відповів Евол, а інші його усміхнено підтримали.

Коли ж друзі повернулися до замку, один зі слуг короля повідомив, що глава королівства дає їм, як і обіцяв, кошти на вбрання для балу. Важлива подія відбудеться уже після завтра о дев'ятій вечора, про що свідчила чимала метушня у палаці, яку всі встигли зауважити, коли поверталися. Молоді люди вирішили швидко зібратися і, хоч недавно прийшли, знову відправитися до міста.

— А де нам ті бутики з сукнями чи-то костюмами шукати? — трохи нервуючи, питала Неза.

— Розслабся, сестро. Нам Доріс, золота наша, дала таку мапу, на якій позначені всі гарні крамниці з великим вибором того, що нам потрібно, — спокійно відповіла Ліля, цікаво розглядаючи ту саму мапу.

«Дивно, що нас відпустили самих, адже ми, попри екскурсію, ще не дуже знаємо це місто. Та й воно дуже велике! Мені здається, що хтось із них якось стежить за нами, тому, думаю, нíчого боятися», – мислила рожева голова, поки очі бігали папером.

— Сподіваюсь, із валютою якось дамо собі раду… — непевно пробубнів Евол.