РОЗДІЛ 19. Нова-стара сім'я і Ночівля у гуртожитку

Потяг рухався так швидко, наче кудись поспішав. Але Лілі все одно вдавалося роздивлятися краєвиди, які промаювали повз. Бодай у їхньому спогляданні вона хотіла забутися. Погода надворі була сонячною, жодного натяку на дощ. Але, навіть попри це, настрій у дівчини був не найкращим.

Неза, Меліна і хлопці сиділи в іншому купе і про щось собі говорили. Вона не чула, щоб Евол чіплявся до сестри, і розуміла чому. Ріна, Елеазар і Айнер, здається, сказали, що підуть дещо обговорити і випити чаю. І Ліля знову не знала, куди поділася Мері, якщо вже з тим тріо не пішла. «Цікаво, чи скоро ті троє повернуться?» – їй не хотілося сидіти тут самій, але й до друзів іти бажання теж не було. Замислено підперши голову долонею, дівчина думала.

Думала про все, що трапилося за останні три дні. Лишенько, це було всього-на-всього три дні, а таке враження, що їй емоцій на все життя вистачить. Проте, мабуть, вона б ніколи не погодилася ще раз пережити те, що пережила за цей час…

Після того, як вони почули якийсь шум в одному з коридорів тієї незрозумілої великої будівлі, їхня група з усієї сили помчала туди. А згодом пролунав чийсь голосний крик. «Він був повний такого болю, що я подумала, що в мене серце від цього розірветься», – пригадувала Ліля, жалібно стискаючи вуста.

Тоді Ел злякано сказав, що це голос Нефа. Перш ніж всі дісталися до приміщення, з якого долинав шум, побачили, як брудний, втомлений і змордований Неф з обережністю поспішно йде до них і несе на закривавлених руках нерухоме тіло Еллі, очі якої були заплющені, і вона сама була накрита його плащем.

Вони всі відразу так зраділи, що знайшли і його, і її, хоч їх і напружив образ Нефа. Але принц не розділяв їхньої втіхи, а лише мовчав, уникаючи зустрічі їхніх поглядів. Коли ж за допомогою порталу Мері, який у той час оберігали Айнер, Евол, Неза і Меліна, всі опинилися в назначеному місці, у Нефа затремтіли руки, а сам він осунувся і впав на коліна, гірко заридавши.

«І тоді найгірші їхні страхи справдилися… – з болем згадувала Ліля. – Він сказав, що її більше… немає. Що та падлюка забрала її життя…».

Після того, як всі відійшли від жахливого й затяжного шоку, Ліля так розплакалася, що їй з самої себе було дивно. Ридала так, як ніколи раніше. Хлопці дівчат тоді ледве заспокоїли. Мері лише зло й ображено стискала посох, не маючи змоги втримати скорботу на лиці, а принцеса розчаровано зблідла, мов крейда.

Після довгого мовчання на шляху до будинку Еллі, Неф їм усе розповів. В ту мить його лице не показувало жодної емоції, ніби було кам'яним. Ліля ж була впевнена, що, зате, всередині його душа й серце просто розривалися на шматки. Він же лише мить показав тоді перед нами, коли сказав, що Еллі не стало.

В домі вони ще трохи поговорили з Нефом, поки не повернулася бабуся Еллі і Беатріс, а потім Айнер пішов з «дикими» до готелю, аби знову забронювати номери на ніч.

Все було настільки неспокійним і моторошним, що, здалося, післяобіднє на той час небо затягнули густі хмари, висловлюючи свою тривогу. Напевно, саме через це Ліля навіть втратила лік часу.

Не знала, що там робили Ріна, Ел, принцеса і Мері, але повернулися їхні так звані захисники лише в третій годині ночі (Селейни з ними не було). Молодшу Фрінке тоді, напевно, як і всіх, мучило безсоння.

Зранку тріо їм сказало, що вони продовжують свій шлях до столиці Міронези (по дорозі ж заглянуть до справжньої сім'ї Орігама).

На вокзалі їх проводжав ледве усміхнений Неф, тримаючи за руку Бі, і принцеса. Ліля ніяк не могла стримати сльози, дивлячись на дівчинку, яка усміхнено махала рукою майже незнайомим їй людям. Підійшовши до неї, молодиця подарувала малечі свої улюблені сережки – чотирилисні конюшинки, які завжди носила з собою. Її очі тоді так засвітилися… Ліля обійняла малу і на прощання сказала, щоб вона берегла свого любого татуся. Потім перекинулася кількома теплими словами з принцом і його сестрою, після чого обійнялася з ними і пішла до вагона.

Вже сидячи в купе, вона бачила, як Мері про щось із Нефом і Селейною говорила. Ліля подумала, що також довше з ними потеревенила б залюбки, але вчасно зрозуміла, що їй це було просто не під силу. Емоції б накрили і все.

«Не думаю, що він розказав дитині про матір, – дівчина зажурено дивилася у вікно, витираючи сльози. – Мабуть, зробить це пізніше. Ох, хоч би все було добре...».

Ліля важко зітхнула і хапнула ротом повітря.

— Лілю, ти плачеш? — здивований, але турботливий голос вибив дівчину з тужливих роздумів. Підвівши зчервонілі очі, дівчина витріщилася на Елеазара, який сидів навпроти. «Матінко, коли він встиг тут з'явитися??».

— Н-ні, просто щось в око потрапило... — по-дитячому виправдалася вона, відвернувшись і протираючи вічі.

— Слухай, ти чого? Невже ті події настільки на тебе вплинули? — запитав так, наче не бачив, як до того вона ридала біля Нефа.

— «Невже»? «Настільки»? Чому тебе це дивує?? — відразу обурилась вона на його бездушність, обернувшись і тим самим викривши свою брехню. — А... Так, ви ж чоловіки – вам легше! — ображено фиркнула.

— На що ти натякаєш? — щиро не зрозумів Ел.

— На те і натякаю! Ви не будете плакати через такі речі, ви ж звикли не показувати свої емоції! Ви як беземоційні машини! Це просто жахливо! — Ліля схрестила руки на грудях, поки він здивовано дивився на неї.

— Чому ти кричиш? — його спокійне запитання змусило її здригнутися і схвильовано подивитися на нього. — Можливо, тобі лише здається, що я до цього так стримано ставлюся? Ти ж навіть не знаєш, що я... — Елеазар хотів щось сказати, але запнувся, не змігши дібрати слів. — Та… забудь.

І тут Лілі здалося, що вона ще ніколи не бачила в чиїхось очах стільки смутку і туги.

Дідько! Яка ж дурепа! Та йому ж, певно, найтяжче з усіх!..

Дівчина відвела повинний погляд вбік, а по щоках, несподівано, покотилися сльози.

— Ну ось, знову, — здалося, що це зауваження було зроблене з певною насмішкою. З болючою насмішкою.