РОЗДІЛ 16. Бажана відвертість і Довгождана зустріч

Ліля довгий час шукала Елеазара, найменшої гадки не маючи, куди він міг піти. Запитувала про нього у рідкісних перехожих, які траплялися на шляху, й один ельф сказав їй, що бачив, як якийсь такий хлопець пішов туди, де є спеціальні балкони для кращого споглядання краєвидів. Дівчина збентежено подякувала і поспішила туди. Пройшовши два коридори і заглянувши за чергові дерев'яні двері зі склом всередині, вона побачила того, кого шукала, але заходити не поспішила.

Елеазар спокійно і задумано стояв на балконі, спершись на його поручні. Вологе русяве волосся роздував вітер, а шкірою час від часу пробігалися мурашки. Добре, що сама конструкція мала невеличкий дах, який міг захистити від дощу, а то інакше хлопець міг би добряче намокнути. На сусідніх балкончиках нікого не було, адже, вочевидь, ніхто не хотів тут стояти в таку негоду.

Ліля невпевнено відчинила двері і повільно зайшла, далі зрозумівши, що налякала Ела раптовістю своїх дій. Обернувшись, він обдарував її питальним поглядом своїх здивованих блакитних очей. Молодиця зупинилася, знітившись через це, і захотіла виправдатися:

— Я просто... ем... Принесла тобі чай... не хочеш зігрітись? — запитала вона, обережно показавши склянку, яку тримала в руках, взяту по дорозі сюди. Парубок ще раз окинув її з ніг до голови дивним поглядом, після чого відвернувся і на видиху мовив:

— Ні, дякую, і так нормально.

— Чому? Ти ж тут, напевно, вже встиг змерзнути, та й... — здивована його відмовою, Ліля спробувала переконати хлопця, але він її перебив, змусивши здригнутися через свій холодний тон:

— Я сказав, що не хочу. Мені не холодно.

— Гаразд, як скажеш... — вона ображено змирилася з його відмовою, просто поставила склянку на невеличку поличку, яка була прикріплена до стіни, і, підійшовши до поручнів, сперлась так само, як і її співбесідник.

Висота від балкона до землі була приблизно два метри. Потяг продовжував рухатися до пункту свого призначення, час від часу чи то уповільнюючись на поворотах, чи то знову прискорюючись. Холодні краплі дощу загравали з природою, а студений вітер ніяк не давав забути про відсутність недавнього тепла. Ліля була легко вдягнена, тож через її одежу холод міг з легкістю пробратися до ніжної дівочої шкіри. Зі свого боку, Елеазар трохи краще подбав про своє вбрання, до того ж мав зверху довгий плащ.

— Ти ж не через чай прийшла, чи не так? — розкрив її Ел, раптово запитавши і тим самим перебивши затягнуте мовчання. Пізніше він повернув голову в протилежний від неї бік.

Дівчина понуро опустила очі і дуже тихо угукнула.

— Тоді... що ти хотіла?

— Поговорити... — зізналась вона.

— «Поговорити»? Про що?

— Про... т-тебе, напевно... — її голос затремтів явно не через холод.

— Про мене, кажеш... Складна тема... — видихнув Ел, зіпсувавши свою «зачіску» долонею. — Краще, якщо вже ти тут, то поговорити про щось інше. А про мене, можливо, дізнаєшся пізніше. І я гадки не маю, коли...

— Про щось інше... — замислено повторила для себе Ліля.

— Так. Наприклад... про те, як тобі тут?

— Маєш на увазі, у вашому світі? — почувши запитання у відповідь, він кивнув. Тоді вже дівчина продовжила: — Ну... я не знаю, як відповісти на це запитання... Я любителька книжок з жанром «фентезі», тому рада, що тут опинитися. Таке враження, що якась неусвідомлена мрія збулася. Це з одного боку... А з іншого... мене відвідують різні, швидше за все, негативні думки. Хочеться якнайшвидше потрапити додому, і байдуже як. Адже я гадки не маю, що там з мамою. Можливо, вона вже повернулася із відрядження і переживає, бо не знає, де ми... ви ж із цим ще нічого не зробили, чи не так?.. І мені, чомусь, здається, що таки не зробите…

— Пробач… — Елеазар потер потилицю, не наважуючись подивитись на дівчину.

— А ще, знаєш, я рада, що ви знову стали ближчими для нас шістьох.

— Що ти маєш на увазі?

— Я говорю про те, що тоді, коли ви нам це все говорили, саме про цей світ, я могла з впевненістю сказати, що нам всім ви стали наче чужими. Було відчуття, ніби ми вперше з вами говоримо... Ну, це якщо говорити про тебе і про Ріну, адже з Айнером ніхто з нас на той час не був добре знайомий.... Якщо чесно, то це відчуття відчуженості мене лякало довгий час... Склалося враження, що ми тут самі-самісінькі, і ніхто нам не допоможе... Але, як уже говорила, я рада, що це жахливе почуття вже майже минуло і я знову можу говорити з вам так, як колись...

— Он як... — у нього на вустах промайнула ледь помітна усмішка. — Тоді я теж радий це чути... Все ж ви повинні нам довіряти.

Ліля кивнула й озирнулася довкола, роздивляючись гарні дощові краєвиди, які промаювали повз. Хлопець задумано подивився на неї і, зауваживши її легеньке тремтіння, спитав:

— Ти не змерзла? — «Ех, дурне запитання, Елеазаре... Звичайно, вона змерзла... А зараз, певно, скаже, що ні», – промайнуло в голові, поки він терпляче чекав на відповідь.

Ліля повернула голову до нього, позаяк його запитання з нотками турботи в голосі вивело її з короткочасних роздумів.

— Ні... н-не змерзла, — тихо відповіла вона, але тремтячий голос видав її, навіть якщо тремор був і через хвилювання, а не лише через холод.

«Бач, я ж так і думав», – знову мовив про себе Ел, вкотре видихнувши. Якийсь час постоявши мовчки, Елеазар повільно зняв свій плащ і, підійшовши до Лілі, одягнув його на її тендітні плечі. Дівчина здивовано закліпала і невпевнено запротестувала, потроху червоніючи:

— Я ж казала, що н-не змерзла…

— Не вигадуй. Ти вся тремтиш. До того ж, бачила, в що ти вдягнена? Та в цьому найтовстошкіріший кабан вже би змерз, не те, що ти.

— Що?

— Краще не переч мені, а прийми плащ. Адже буде погано, якщо під час нашої подорожі до столиці чи ще кудись ти захворієш... — Ел турботливо поправив на ній плащ, обережним і ніжним дотиком руки заправив самотнє пасмо рожевого волосся за її вухо і знову повернувся на своє місце.

— Гаразд... — таки погодилась вона, застібаючи декілька ґудзиків вбрання і дужче червоніючи. — А що… було б, як того разу? — перш ніж Ліля зарозуміла, що сказала, запитання саме вирвалося з уст.