Вступ

Легкий запах прального порошку, змішаний із теплом сонця, тихий гуркіт потяга й лінива тиша неділі. Гарний день. Саме в такі дні я найбільше відчуваю себе живою.

Дивно: серед усіх справ, якими я заповнюю своє життя, саме ця повільна неділя змушує мене нарешті видихнути. Єдиний день, коли можна дозволити думкам розчинитися десь високо над дахами, а самій залишитися тут — поруч із вітром за вікном і білизною, що сохне на сонці.

Вітер ліниво ворушить штори й змушує випрані сорочки танцювати на мотузці. Цей бешкетник завжди вмів привертати мою увагу.

Скільки себе пам’ятаю — мабуть, років із п’яти, — вітер мене зачаровував. Я люблю холодні пляжі, де він пробирає до кісток і змушує легені палати крижаним повітрям. Люблю море перед штормом, коли хвилі стають важкими й темними, а світ звужується до гулу води та мокрого піску. Люблю їхати велосипедом, коли повітря впирається в спину й ніби підштовхує вперед.

І шторм. Особливо шторм.

У ньому є щось моторошне й прекрасне водночас. Коли стоїш біля вікна й раптом дуже чітко розумієш, наскільки людина маленька.

Заплющую очі й підставляю обличчя вітру.

— Боже, як же я втомилася…

Голос різко врізається в тишу.

Розплющую очі й кілька секунд прислухаюся, перш ніж розумію: це знову я.

Ну привіт.

«Що буде, коли закінчаться гроші?»

Підводжуся й іду на кухню.

«Навіщо я взагалі сюди приїхала?»

Відчиняю холодильник і дістаю пляшку холодної кави.

«Я хочу додому».

Останні два місяці ці думки живуть десь поруч. Як сусіди за тонкою стіною: не бачиш їх, але постійно чуєш.

Цікаво, чи існує спрей від нав’язливих думок? Щось на кшталт засобу від комарів.

У кухні дзеркало висить просто навпроти холодильника. Хто взагалі так робить?

Поки наливаю каву, випадково ловлю у відображенні власний погляд.

Перше, що впадає в очі, — синці під очима. Навіть макіяж уже не дуже допомагає. Волосся стирчить у різні боки, кучері після сну схожі на гніздо, а на лобі знову вискочили дрібні прищики.

І все ж я красива.

Блакитні очі, пухкі губи, довгі вії й ніс, який я вперто ненавиджу, хоча він мені пасує.

Кучеряве волосся пофарбоване у спліт: зверху русяве, знизу — світлий блонд. Маленька спроба залишити собі бодай щось від колишнього характеру.

— Мені потрібно з вами серйозно поговорити. Ви ж знаєте, що наша компанія надає послуги найвищого стандарту. Наші працівники не можуть виглядати настільки зухвало.

Хах. Схоже, навіть половина світлого волосся когось лякає.

Роблю ковток кави й кривлюся. Колись я ненавиділа її гіркоту. Тепер без неї не можу нормально прокинутися.

«Прогрес».

Я фиркаю від власної думки.

Побач мене зараз хтось збоку — вирішив би, що я потроху божеволію.

«Я хочу назад».