Вибачте, Це Не Вам

Глава 6. Лежіть, ми вас оцінюємо

— Мої батьки вже пів року сплять окремо, — повідомила Злата продавцеві меблевого салону.

Денис, який до цієї миті переконливо розповідав нам про незалежний пружинний блок, замовк. Роман упустив рулетку. Марина обережно зняла руку з підлокітника зеленого дивана, наче той щойно став свідком сімейної таємниці.

— Злато, — сказала вона, — ти могла б хоча б уточнювати, про що говориш?

— Я про старий диван. У ньому посередині яма. Тато спить праворуч, ти ліворуч. Якщо хтось перекочується в центр, то другому доводиться його рятувати. Минулого тижня тато мене кликав.

— Ти була найближче, — пояснив Роман.

— Я була у своїй кімнаті. Мама взагалі спала в тебе під боком.

— Мама спала, — сказав Роман із гідністю, яку нелегко зберігати людині, що щойно впустила рулетку на власний черевик. — І я не хотів її будити.

Денис нахилився, підняв інструмент і повернув господареві. Він мав досвідчене обличчя людини, яка вже чула від покупців про дивани щось таке, чого не хотілося знати навіть родичам.

— Тоді вам точно варто протестувати цю модель, — запропонував він. — У неї рівне спальне місце.

І тут Марина подивилася на мене так, ніби я особисто виростила Злату й навчила її розмовляти з незнайомцями.

Я сиділа на краю сірого дивана, на який мене посадили «для незалежного порівняння», й могла заприсягтися, що зробила для появи цієї ситуації все можливе. Тобто — нічого.

За дві години до того я ще була в агентстві. На вечір мала цілком пристойний план: вдома зняти черевики й ні з ким не погоджувати колір оббивки.

* * *

У четвер зранку Київ прокидався важко. Уночі було гучно, сирени переривали сон, а вранці з'явилися повідомлення про пошкодження інфраструктури й зміни в роботі транспорту. У нашому будинку хтось на сходах тихо обговорював новини; Петро Іванович відкрив майстерню пізніше, ніж звичайно. Я встигла зварити каву, прочитати офіційні повідомлення й перенести один дзвінок, бо клієнтка застрягла дорогою через змінені маршрути.

Опівдні знову почалася тривога. Я спустилася в укриття разом із Дмитром Юрійовичем із сусіднього кабінету. Він прихопив тонку книжку в м'якій обкладинці, а я — телефон, пляшку води та пакет із канцелярією, який досі тримала після походу до магазину. Пакет виявився важким: у ньому лежала пачка паперу, яку я забула викласти в офісі.

Дмитро Юрійович запропонував потримати її. Я відмовилася, тому що це була моя пачка паперу й я сама чомусь понесла її в укриття. Ми трохи посиділи мовчки. Поряд жінка розмовляла пошепки з дитиною, хтось заряджав телефон від павербанка. Про роботу я тоді зовсім не думала.

Після відбою повернулася до кабінету, відповіла на листи й нарешті поставила папір біля принтера. Той відразу зацікавився новою пачкою, захопив два аркуші замість одного й застряг. Під наклейкою «Б'ЄТЬСЯ» він мав би носити ще одну — «ПІДТВЕРДЖЕНО ДОСЛІДАМИ».

Саме тоді зателефонувала Марина.

— Ти ввечері вільна?

— Залежить від того, що треба.

— Просто побути зі мною.

Я перестала витягувати папір із принтера. Марина рідко починала з таких фраз. Зазвичай спочатку повідомляла, хто що зробив, чого вимагає Злата й де в цій історії Роман.

— Щось сталося?

— Нічого страшного. Ми їдемо дивитися диван. Мені потрібна людина, яка не є членом нашої родини й ще здатна мислити.

— Остання умова сьогодні особливо складна.

— Олю, ну будь ласка. Ти ж із Романом нормально говориш. Він мене вже два тижні переконує, що сірий — це практично. А Злата вчора показала мені жовтий диван, який виглядає як шматок шкільного автобуса.

Я поцікавилася, чи не можуть вони самі вибрати меблі. Марина на це відповіла такою довгою паузою, що я почула, як десь у неї вдома грюкнули дверцята шафи.

— Можемо. Просто якщо ще раз почую «давай раціонально», то першим, що я виставлю на продаж, буде Роман.

Мене це розсмішило, хоча продавати Романа було б невигідно: він добре збирав меблі, умів лагодити крани й зазвичай приїжджав по мене після пізніх зустрічей, якщо Марина не могла.

— А що Злата?

— Злата за незалежну експертизу. Каже, ти маєш підписати висновок.

— Який висновок?

— Побачиш.

Після п'ятої вечора знову оголосили тривогу. Нашу зустріч довелося зсунути. Марина написала, що вони перечекають у найближчому укритті, а я закрила агентство, спустилася вниз і влаштувалася біля стіни з книжкою, яку так і не змогла читати: поруч двоє чоловіків обговорювали, де тепер діставати запчастини до старого холодильника, і в мене чомусь виникло відчуття, що я знову на роботі.

Після відбою о 17:51 ми домовилися зустрітися біля меблевого центру за пів години. Їхати довелося довше. Біля входу мене чекало троє людей із трьома взаємовиключними уявленнями про майбутню вітальню.

* * *

— Відразу попереджаю, — сказав Роман замість привітання, — купувати сьогодні нічого не будемо. Спочатку дивимося, порівнюємо й перевіряємо розміри.

У руках у нього був прозорий файл із планом квартири. План він намалював сам: двері, вікна, батареї, розетки й навіть рослину, яку Марина переставила два роки тому. Рослина давно загинула, але на кресленні ще займала місце під літерою «Ф».

Марина тим часом розстібала куртку.

— Романе, ти міг би для початку сказати привіт.

— Я сказав у машині.

— Не Олі.

Він перепросив, обійняв мене однією рукою й урочисто запропонував перейти до плану приміщення. Злата, яка чекала біля дверей із телефоном, додала, що має власну презентацію.

— Я вже боюся, — зізналася Марина.

— Бо ти ще не бачила останнього слайда, — заспокоїла донька.

Златі було дванадцять, і вона вже вміла дивитися на дорослих так, ніби вони складають контрольну з дуже простого предмета та систематично не вивчають матеріал. На ній був широкий чорний худі з білим написом, волосся вибилося з хвоста після дороги, а у вільній руці вона тримала жовту заколку. Я запитала, навіщо їй заколка, якщо волосся вже зібране.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше