У вівторок Петро Іванович зустрів мене запитанням, на яке, здається, вже знав відповідь:
— Олю, а ви можете десять хвилин побути моїм складом?
Надворі ще тягло вогкістю після нічного дощу. Я пройшла від зупинки швидше, ніж зазвичай, бо зранку вже пересиділа одну тривогу в метро й не хотіла запізнюватися на запис. Черевик, який учора набрав води, висох лише зверху; на нозі все одно було таке відчуття, ніби шкарпетку прали разом із ним.
Петро Іванович стояв біля дверей майстерні в коричневому робочому фартусі. За його спиною височіла картонна коробка завбільшки з колесо невеликого автомобіля. На боці чорним маркером написали «ОБЕРЕЖНО». Картон посередині відстовбурчувався, наче в коробку запакували когось, хто не дуже хотів туди лізти.
— Ви вже купили таз, — здогадалася я.
— Я вчора тільки поцікавився. А сьогодні забрав. Продавець хороший чоловік, навіть скинув трохи. Сказав, що його бабуся в ньому сто років варення варила.
— А Ніна?
Майстер провів пальцем по вусу.
— Не відповіла на повідомлення.
— Тобто ви сприйняли мовчання як згоду?
— Та я ж їй не машину купив.
Я роздивилася коробку. Чесно кажучи, пральна машина в неї теж цілком могла вміститися, якщо покласти набік.
Петро Іванович хотів сховати подарунок у моєму кабінеті до вечора: Ніна часом заходила в майстерню забрати ключі, а сюрприз він планував вручити вдома, урочисто. Я пояснила, що в кабінеті о десятій буде клієнтка й нічого такого я там ставити не збираюся. Він запропонував коридор. У коридорі коробка перекривала б половину проходу до сходів, тому цю ідею я відхилила ще до того, як він її закінчив.
— Але ж ви людей мирите, — зітхнув майстер. — Чого вам із тазом важко?
— Саме тому й важко. Люди хоча б іноді самі йдуть додому.
Ми занесли покупку назад до майстерні, поставили під робочий стіл і накрили старою тканиною. Петро Іванович перевірив, чи нічого не видно від дверей. Я пообіцяла не видавати його таємницю, якщо Ніна не запитає мене прямо. Це була межа, на яку ми обоє змогли погодитися, хоча майстер явно розраховував на ширшу програму співробітництва.
Перед тим як піднятися сходами, я почула, як він нахилився до коробки й щось тихо сказав. Мабуть, просив таз полежати спокійно до вечора.
У кабінеті я перевзулася в сухі туфлі, які тепер тримала під столом, увімкнула комп'ютер і знайшла тітчин запис: «ВІВТОРОК. ФІКУС. ДОЧКА. Тамара Василівна, 10:00».
У понеділок я мала справу з двома сусідами, які три тижні не розмовляли через груші, але продовжували їздити на роботу в одній машині. Сьогодні передбачався фікус. Чомусь я сподівалася, що рослина виявиться менш принциповою за людей.
* * *
Тамара Василівна прийшла без запізнення. Невисока жінка в темно-вишневій куртці, з акуратно зібраним волоссям і великою сумкою, на яку явно впливав закон тяжіння. Вона зупинилася на порозі, оглянула табличку агентства й повідомила:
— Леся мені казала, що ви вмієте писати повідомлення так, щоб потім не довелося вибачатися за саме повідомлення.
— Спробуємо, — відповіла я. — Ви вже говорили з донькою?
— Ми з нею тільки й робимо, що говоримо. Якби за розмови платили, Катерина давно б купила собі квартиру більшої площі.
Жінка сіла, відкрила сумку й витягла телефон, пачку серветок, складений паперовий пакет та невеличкий пластиковий контейнер. Контейнер поставила перед собою.
— Це печиво. Домашнє. Ви їжте, я не ображаюся.
— Дякую. Можна поки залишити тут?
— Звісно. Я й сама зранку не снідала, але зараз не лізе. Розумієте, у нас уже шостий день із донькою війна через фікус. Справжня, з фотографіями й доказами.
Вона одразу виправилася, трохи збентежено: «Ну, ви розумієте, яка». Я кивнула. Зранку ми обидві чули сирену. Порівняння було невдале, але починати знайомство з виправлення чужих висловів мені не хотілося.
Колись великий каучуконосний фікус ріс у кімнаті її свекрухи. Після смерті Галини Миколаївни горщик залишився в сім'ї. Згодом рослину поставили у вітальні біля вікна, де вона прожила ще шість років, виросла майже до стелі й розкинула блискуче темне листя над половиною підвіконня.
Катерина дуже любила бабусю. У дитинстві приходила до неї після школи, їла вареники й робила уроки за столом поряд із фікусом. Тепер жила окремо, працювала дизайнеркою упаковок і, за словами матері, відвідувала батьків приблизно раз на два тижні. Проте за місцем перебування фікуса стежила так ретельно, наче горщик сповіщав її про кожен свій крок.
Минулого тижня Тамара Василівна пересунула його до передпокою. Їй набридло щоразу відсовувати важкий горщик, коли потрібно відчинити вікно, а ще вона хотіла поставити біля світла власний невеликий стіл для шиття. Нарешті придбала настільну лампу, розібрала коробку з тканинами й вирішила, що має право облаштувати вдома куточок, де ніхто не складатиме чужі зарядки та газети.
Донька побачила фікус у передпокої під час відеодзвінка. Точніше, побачила кілька його листків за маминим плечем і почала розпитувати. Тамара Василівна відповіла, що рослині так краще: ніхто не зачіпає, підлогу зручно мити, горщик стоїть на спеціальній підставці з коліщатками.
Упродовж вечора Катерина надіслала їй шість посилань про догляд за фікусами, два фотографічні приклади вдалого розміщення й схему освітлення квартири, яку склала з пам'яті.
— Вона ж у мене дизайнерка, — сказала Тамара Василівна. — Їй усе треба накреслити. Навіть коли дзвонить запитати, які в мене справи, може посеред розмови сказати, що в мене на задньому плані лампа не по центру.
Я уточнила, чи місце, куди перенесли фікус, має природне освітлення.
— Та там двері у вітальню! Відчинені майже завжди. І лампа є. Ігор навіть удень її вмикає, коли ключі шукає.
Я перепитала про вікно. Тамара Василівна зізналася, що в передпокої його немає, зате вікна є в інших кімнатах. Їй здавалося, що для рослини це майже те саме. Я не стала сперечатися навмання, але записала перевірити освітлення на місці.
#4609 в Любовні романи
#243 в Романтична комедія
#2080 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026