Вибачте, Це Не Вам

Глава 3. Груші розбрату

У понеділок я прийшла на роботу з мокрою ногою, хоча від дому до агентства їхала автобусом і дощ ішов не такий уже сильний. Парасолю забула на сидінні, останню калюжу перед входом не помітила, а черевик, куплений у березні з обіцянкою «на кілька сезонів», виявився оптимістом. Після семи років у відділі скарг я добре знала, що на обіцянки продавців покладатися не варто, та чомусь досі робила виняток для власного взуття.

У майстерні на першому поверсі Петро Іванович оглядав чоловічий черевик. Його власник запевняв, що взуття цілком справне, тільки клацає на кожному другому кроці; клацання він продемонстрував просто в коридорі, пройшовши туди й назад у шкарпетці на одній нозі. Майстер попросив залишити черевик до обіду. Клієнт відмовився, бо прийшов саме в ньому. Суперечка, схоже, могла тривати до наступного сезону, але Петро Іванович знайшов третій варіант: посадив чоловіка на лавку й забрав взуття на двадцять хвилин.

Мені відразу стало легше. Не тому, що я зраділа чужим труднощам. Просто поруч працювала людина, якій теж доводилося домовлятися з дорослими, котрі хотіли залишити річ у ремонті й водночас не розлучатися з нею ні на хвилину.

На тітчиному столі чекав синій блокнот. Леся мала звичку записувати справи великими літерами, наче намагалася налякати їх ще до початку. Біля понеділка значилося: «ОКСАНА. ЧОЛОВІКИ. ГРУШІ. ЗАПИТАТИ, ЧИ ГОТОВІ ГОВОРИТИ ОБОЄ».

Напередодні тітка назвала випадок нескладним: двоє давніх друзів посварилися через урожай, дружина одного втомилася від їхньої мовчанки й хоче, щоб хтось нарешті посадив чоловіків за один стіл. На мить я повірила в простоту завдання. Потім згадала, що в суботу тітка назвала нескладним весілля, до якого родичі намагалися залучити страуса.

У кабінеті пахло папером і вчорашньою кавою. Я відкрила таблицю обліку, приготувала чистий аркуш, перевірила, чи працює принтер, і вже збиралася зняти мокрий черевик під столом, коли о дев'ятій сорок сім у двері постукали.

Оксана увійшла боком. В одній руці тримала парасолю, яка не хотіла складатися, у другій — таку важку господарську сумку, що я машинально звільнила місце на підлозі. Волосся намокло їй на скронях, комір дощовика стирчав, а погляд був у людини, яка останні три тижні вислуховує дві версії однієї сварки й готова доплатити, аби більше не чути жодної.

Чоловіки, як з'ясувалося, чекали внизу. Їх домовилися покликати пізніше, бо разом вони не могли зайти навіть у під'їзд: кожен зупинявся, пропускаючи другого, після чого обидва знову завмирали біля дверей.

Оксана поставила сумку біля мого столу. Усередині виявилися груші. Не кілька символічних плодів на знак подяки, а стільки, ніби мені доручили організувати шкільну їдальню. Верхні були зеленкуваті, з шорсткими коричневими плямами; решта відчутно тиснула на дно.

Я подякувала й пояснила, що подарунків у такій кількості не беру, але Оксана лише попросила не розповідати про сумку ні Анатолієві, ні Степанові. Якщо вони дізнаються, що частину груш винесли з дому, знову почнуть ділити, кому саме вони належали. Тож сумку ми поки відсунули, і клієнтка нарешті розповіла всю історію.

Анатолій, її чоловік, і Степан, сусід за парканом, багато років працювали на одному підприємстві — ремонтували промислове холодильне обладнання. Разом їздили на зміну, міняли колеса, позичали інструменти, дивилися футбол. Степан навіть їздив з Анатолієм рибалити, хоча не терпів сидіти на березі. Зате добре складав бутерброди й завжди брав із собою чай у великому термосі. Таких людей легко було уявити за одним столом, сперечаючись про двигуни й пенальті. Тяжче — у ролі заклятих ворогів через фруктове дерево.

Груша росла на Степановому подвір'ї. Її посадив ще його батько, коли вулиця була майже порожньою; дерево пережило зміну парканів, покрівель, автомобілів і кількох сусідських собак. Гілка з роками лягла над Анатолієвим навісом, і восени плоди гупали по даху так, що він інколи вискакував із будинку перевіряти, чи не посипалася черепиця. Падалицю зі свого боку він збирав у відра. Степан не заперечував — аж до фотографії.

Того дня Анатолій виставив біля воріт два відра з грушами й написав у сусідському чаті, щоб охочі забирали, бо шкода викидати. На знімку за відрами виднілося саме Степанове дерево. Звісно, люди не стали з'ясовувати, де пролягає межа між двома дворами. Вони зробили те, що роблять із безкоштовними грушами в інтернеті: переслали повідомлення знайомим.

Наступного ранку до Степана прийшли дві жінки з пакетами. Одна вже помила банки для варення, тому його відмова прозвучала для неї майже як особиста зрада. Ще через день приїхав чоловік на велосипеді зі складною драбиною на багажнику. Виявилося, що він «від Галини Миколаївни» й заздалегідь подбав про інструмент, аби не турбувати господаря. Хто така Галина Миколаївна, ніхто не знав. Степан відправив чоловіка додому, але потім ще довго обійшов навколо паркану: чомусь йому здавалося, що велосипедист причаївся неподалік і повернеться, коли в домі погасне світло.

Оксана спочатку підтримала чоловіка. Потім сусіда. Потім вирішила не підтримувати нікого, бо з'ясувалося, що обоє сприймають нейтралітет як зраду. Їй діставалися вечірні звіти: що сказав Степан, що промовчав Анатолій, як голосно один зачинив хвіртку й чому інший перестав подавати ключі через паркан.

Найдивніше, що вони й далі їздили на роботу разом. Уранці Анатолій заїжджав по Степана, той сідав, чемно пристібався, і обидва пів години мовчали. Наступного тижня мінялися машинами. Радіо перестали вмикати: раніше сперечалися про станції, а тепер така розмова здалася б надто особистою. Увечері Анатолій повертався й повідомляв дружині, що Степан знову всю дорогу не сказав ні слова. Оксана вже й не питала, що робив він сам.

— Зараз вони теж мовчать? — поцікавилася я.

Вона припустила, що ні: біля входу залишився один козирок від дощу, тож мовчати їм довелося в різних місцях. Я спустилася по чоловіків. Анатолій, широкоплечий сивуватий чоловік у темній куртці, стояв під козирком. Степан, худорлявий, у кепці, чекав під каштаном, який захищав від дощу значно гірше. На моє запрошення обидва рушили й одночасно застрягли у дверях. Анатолій поступився, Степан теж; обидва повторили маневр. Ситуацію вирішила Оксана, яка визирнула згори й нагадала чоловікам, що вони платять за годину. Спочатку зайшов Анатолій, за ним Степан. Я відчула до Оксани повагу, якої зазвичай заслуговують диспетчери аеропортів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше