Глава 1. Сімейна вечеря на сто сорок вісім осіб

Коли тітка Леся запропонувала мені на три тижні свій бізнес, я навіть трохи розчулилася. Два тижні без роботи й однаково співчутливі розмови з родичами здатні зробити привабливою будь-яку пропозицію, у якій є зарплата, ключ від кабінету й можливість відповісти на запитання «Як пошуки?» чимось іншим, крім «Шукаю». Щоправда, уявляла я бізнес зовсім не таким, яким побачила його того суботнього ранку. На другому поверсі старого будинку в центрі Києва Леся чекала мене з паперовою текою під пахвою та жіночою туфлею без пари. Вона ніяк не могла дістати з кишені ключ, і весь час перепрошувала взуття, яке стискала так міцно, наче воно могло втекти.

Я хотіла знати, що сталося з другою туфлею. Леся запевнила, що з нею все добре, а з першою теж буде, щойно ми знайдемо Петра Івановича. Мені навіть стало ніяково за своє запитання: тітка говорила про туфлю з таким співчуттям, з яким колишні колеги вже третій тиждень говорили зі мною.

Будинок мав вузькі сходи, затерті посередині кількома поколіннями відвідувачів, і поручень, до якого хотілося торкатися лише в рукавичках. На майданчику висіла стрілка до психолога, розклад майстерні з ремонту взуття й папірець про найближче укриття. Останній хтось накрив прозорою плівкою, щоб дощ із відчиненого вікна не розмивав схему. Наші двері були зі склом, достатньо матовим, щоб не бачити клієнта, але цілком прозорим для його силуету. Табличка обіцяла: «ВИБАЧТЕ. Вирішуємо незручні питання замість вас». Під нею чужим почерком значилося: «Грошей не позичаємо». Леся вже тричі це стирала. Я припустила, що четвертого разу можна просто зняти табличку, але тітка обурилася: люди мають знати, куди прийшли. Судячи з наполегливості анонімного автора, одна людина знала це особливо добре. Невідомий автор відновлював напис із завзятістю людини, яка вбачала в ньому справу життя.

У кабінеті пахло старою кавою, папером і майстернею поверхом нижче. Різні стільці намагалися виглядати комплектом, але один постійно відсувався від столу, ніби соромився своїх обдертих ніжок. Принтер мав жовтий стікер «Б’ЄТЬСЯ». Кавомашина — напис «НЕ ВМИКАТИ!», причому окличний знак був наведений двічі. Леся зняла жакет, заходилася шукати окуляри, врешті знайшла їх у волоссі й з полегшенням повідомила, що тепер усе на місці. За хвилину вона загубила теку, поки перекладала туфлю на підвіконня.

Я пропрацювала сім років у відділі звернень інтернет-магазину. Знала, як люди сваряться через запізнілі посилки, загублені болтики й подарунки, які виявилися зовсім не подарунками. Один покупець вимагав замінити праску на тостер, бо дружина «все одно більше снідає, ніж прасує». Що було потім із його шлюбом, я не знала: справу передали до іншого відділу. Компанія назвала моє звільнення оптимізацією. Марина, яка там залишилася, використовувала менш економний вислів, зате набагато точніший. Мені ж пропонували перенести всі професійні навички в агентство, де каву доводилося купувати в шевця.

Кавомашину, як з’ясувалося, залишив Сергій. На моє запитання, чи вона зламана, Леся відповіла одним словом: «Чужа». Два роки тому він робив ремонт у квартирі й попросив тітку її потримати. Ремонт закінчився, Сергій повернувся додому, а машина — ні. Після цієї історії я уважніше придивилася до шафи. Лесині папки були підписані «СУСІДИ», «РОДИЧІ», «КОЛИШНІ» й «РІЗНЕ». Найтовщою, всупереч очікуванням, виявилася остання. У шухляді з батарейками та степлером лежали пакет гречки й фотографія кролика. На звороті хтось попереджав: «Не погоджуватися, навіть за доплату».

Леся сховала фотографію так поспішно, що я відчула до кролика професійний інтерес. Вона пояснила, що згодом усе розповість, але спочатку хотіла показати договори. Її робота виявилася набагато менш загадковою, ніж меблювання кабінету: вона допомагала клієнтам підготувати складні розмови, скласти листи, узгодити зустріч двох сторін, якщо обидві на це погоджувалися. Не видавала себе за лікаря чи адвоката й не телефонувала свекрухам, щоб від імені невісток вигадувати хвороби. Я запитала про ціну, оплату, межі відповідальності. Тітка відповіла на кожне питання, але ще тричі повернулася до випадку, коли чоловік намагався замовити їй сварку замість вибачення. Навіть відмовляючи, вона пам'ятала всі подробиці.

Коли задзвонив телефон, Леся саме показувала, де зберігається бланк замовлення. Вона подивилася на екран, усміхнулася й передала слухавку мені. Ім’я клієнтки повідомити забула. Для Лесі це було нормально: у крамниці я працювала з незнайомими людьми, отже, мала впоратися. На колишній роботі за моєю спиною принаймні існували старший спеціаліст, інструкція на тридцять сім сторінок і кнопка переведення дзвінка. Тепер старший спеціаліст поправляв окуляри та намагався розчепити затискач двох папок.

Жінка на тому кінці попросила скасувати весілля. Вона намагалася говорити рівно, але двічі уточнила, чи це точно можна зробити сьогодні. На задньому плані її чоловік наполягав, що хоче скасувати лише власну присутність; виявляється, їхній шлюб зареєстрований ще в середу, а сьогодні призначена святкова вечеря. Чоловік не хотів іти, дружина не хотіла бачити гостей, а людей було вже сто сорок вісім. Коли я повторила число, щоб переконатися, що правильно почула, Павло відгукнувся з-за її плеча: «Сто сорок вісім. Якщо мама сьогодні ще когось не знайде». Він попросив уточнити, чи враховані двоє, яких додали вчора. Дружина, Настя, сказала, що про цих двох їй краще нічого не розповідати — принаймні до вечора.

Спочатку вони планували запросити двадцятьох. Далі мати Насті, Людмила Степанівна, пригадала родичів, яких не можна обійти, колег, яких незручно не покликати, та сусідку, котра колись позичила гроші на першу дитячу коляску. Колеги потягнули за собою дружин, родичі — старі сімейні образи. Ресторан на сто п’ятдесят гостей здавався хорошою пропозицією, якщо вже домовлятися одразу про все. Справжня біда полягала в тому, що молодята ніколи не просили святкового вечора на сто п’ятдесят місць. Вони навіть кульки не вибирали. Їм повідомили, які кульки будуть.