Я завжди шукатиму тебе

Рівно тиждень минув з того самого фатального дня, що дуже сильно вплинув на родину Єлізарових і кардинально змінив життя кожного з них.

Зараз Максим, гірко зітхаючи, дивиться у вікно, сподіваючись знову побачити маму, хоча б на хвилинку подивитися в її добрі очі та відчути її тепло.

Хлопчикові ще ніколи не було настільки страшно та самотньо. Він майже кожну годину виходив з квартири та по декілька разів проходив навколо їхньої багатоповерхівки, шукаючи блукаючими очима матусю. Та її ніде не було.

Раптовий стукіт у двері змусивив Максима встати та подивитися, хто ж там такий навідався. Може, це мама? Так, скоріш за все, це вона, інакше й бути не може!

Повеселішавши, хлопець побіг відкривати двері, та відразу ж розчарувався коли побачив за порогом зовсім не того, кого бажав.

— Привіт, любчику! — з щирою посмішкою привіталася бабуся, тримаючи в руках два великих пакети. — Ми з мамою ще тиждень тому домовлялися, що я приїду трохи погостювати. До речі, де вона? Зовсім не виходила на зв'язок в останні дні…

— Мама? Мами нема… — розгублено відповів Максим.

— Тобто? — явно напружилася жінка, дивлячись на розгубленого онука.

— Не знаю, вона кудись зникла після сварки з татом ще тиждень тому, — тремтячим голосом відповів він.

— Що за маячня?! Де твій батько?! Ви взагалі зверталися до поліції?! Боже ти мій, Даринко! Донечко моя!

Така поведінка бабусі навіяла на Максима неабиякий страх. До горла підступив болючий ком, а дихати з кожною секундою становилося все важче і важче… Це був перший раз, коли хлоппець бачив стару в такому стані. І тепер то він освідомив - мама не просто пішла, а з нею сталося щось жахливе.

Нервово заламуючи свої пальці, бабуся вже вкотре телефонувала зятеві, та від чоловіка не було ніякої відповіді.

Нарешті, після ще декількох спроб, по той бік слухавки роздався глухий та байдужий голос абонента.

— Слухаю.

— Трохиме! Що це тут у вас коїться?! Де Дарина? — мало не підскакуючи з місця, гучно запитала жінка.

— За півгодини буду вдома, тоді й поговоримо, — сказав як відрізав чоловік і відразу же відімкнувся.

— Божевілля якесь! — промовила бабуся й з гуркотом кинула мобільник на старий дерев'яний стіл.

Трохим, як і обіцяв, приїхав додому в призначений час. Маленький Максим одразу зрозумів, що батько був, як він чув із уст мами, під "кайфом", у той час як бабуся навіть не здогадувалася про таке.

Переговори двох дорослих, як і очікувалося, ніяк не йшли, бо розлючена жінка тільки й робила, що невгамовно кричала, у той час як батько не давав ніяких адекватних відповідей. Йому вже складно було щось говорити, тому чоловік майже все говорив тихо, ледве вимовляючи деякі слова.

— Де моя донька, сволото?!

— Зауважте, Ганно Борисівно, я ні разу Вас не образив, — мляво відповів батько, стомлено потираючи перенісся.

— Досить! Я зараз же йду до поліції! — гаркнула стара й швидким кроком попрямувала до вхідних дверей.

— Та робіть, що хочете, — промовив Трохим і повільно ретирувався в свою кімнату, регулярно спотикаючись на своєму шляху.

Не відомо чому, але саме в цю мить Максим пригадав нещодавно сказані мамою слова: «Так, тато дійсно провалився в бруд, але на те ми й родина, щоб допомогти йому звідти вибратися».

Тут навіть дитині зрозуміло – Дарина сліпо кохала Трохима та вірила в щасливе майбутнє їхньої родини після всіх «перешкод». Вона так відчайдушно намагалася допомогти чоловікові, коли сама потребувала не меншої допомоги. Кохання буває різним, та хлопець усвідомив це, нехай і так рано.

Витерши вже вологі очі, Максимка швидко взувся та побіг на вулицю, щоб у зайвий раз перевірити, чи не з’явилася вже мама. Хлопчик усім серцем вірив, що він її побачить, може не сьогодні, а може навіть і не завтра, але обов’язково ще раз потримає мамину руку та посмикує за рукав рожевої блузки, яку вона  так часто носила, бо завжди в усьому відмовляла собі.