9. Ще одна зустріч

   Наступного дня немає жодної вільної хвилини. З самого ранку зйомка, а тоді їду в офіс. Та все це не відволікає від спогадів про Максима та наший вчорашній шопінг. Все-таки добре мати такого компаньона, друга, напарника. Хоча про друзів, певне, стільки не думають, скільки я про нього. Ну а що? Ми весело провели час. Давно не відчувала себе так легко й невимушено, як з цим чоловіком. 

  Сиджу за столом і сортую договори, коли в мій кабінет (маленький, але власний кабінет!) входить брат.

-Їдемо на переговори, - каже він. 

  Витріщаюся на нього, бо мене зазвичай не беруть, і в першу чергу тому, що сама цього не хочу. Занадто нудно.

-Я залишуся в офісі, - впевнено відповідаю.

-Це не моя забаганка. Так сказав батько, тож не барися. Авто чекає біля входу.

  Схоже Сашко не жартує. Доводиться підійняти свої ліниві сідниці й тягнути до автівки.

  На передньому сидінні вже чекає батько. Вітаюся з ним, бо не бачились вдома, та з Георгієм.

-Тепер з нами їздитимеш всюди, - суворо пояснив тато. - Ти маєш розумітися в справах нашої фірми хоча б як Олександр. 

  Сашко, який сидить біля мене та ще одного працівника, незадоволено перепитує:

-Хоча б як я? Батьку, та я все знаю про фірму!

-Ти так думаєш. Маєш мало досвіду й прогалини в знаннях.

-Та що я роблю не так? - розчаровано питає брат.

-Все! - батько закінчує розмову.

  Сашко так старається, але ж таткові вгодити нереально. От я і не берусь за це марне діло. 

  У залі для переговорів сходяться поважні дядечки в костюмах, займають місця за довгим столом. Відчуваю себе білою вороною. А коли майже всі місця вже зайняті, заходить ще декілька осіб. І в мене очі лізуть на лоба.

-Ти знав, що він тут буде? - тихо питаю Сашу, який сидить праворуч від мене.

-Здогадувався.

-Що за підстава?

-Це не я тебе сюди затягнув, а батько, - нагадує братець.

  Руслан з таким обличчям, наче хтось вмер, поважно сідає за стіл переговорів. Куди мені від нього заховатися? Тут всі, як на долоні. І хоч відвертаюся та боковим зором бачу, що він мене помічає. Ігнорую. А він ще й називає моє ім‘я. Зовсім знахабнів, чи що? Ще має нахабство кликати мене після того, як ставив на мені свої досліди.

  На щастя, починаються переговори й він перестає дивитися в мій бік. Та тепер сиджу напружено. І так аж до самого кінця. А тоді встаю, щоб якнайшвидше зникнути з його поля зору, але батько ще з кимось спілкується, тисне руки партнерам, з якими вдало поспілкувався. На жаль, я зовсім не слухала про що йшла мова. Було не до того, от чесно.

  А Руслан тим часом не зіває, а наздоганяє мене в коридорі. Чорт!

-Марино! - каже. - Зачекай.

  Розвертаюся й уважно його слухаю, вип‘явши вуста. Поруч за цим спостерігає Сашко.

-Парі дійсно було, так, але… Ти справді мені подобаєшся.

-Я вже не раз чула, що Боженько мене нагородив вродою. І що з цього? Мабуть, я багатьом подобаюсь. От тільки який сенс у цьому, якщо в мене мізків немає?

-Я такого не казав. 

-На пряму не казав. Ти ж в нас дуже вихований!

  Розвертаюся і йду на вулицю.

-Ти не лише зовні мені подобаєшся. Чуєш? - він наздоганяє. - Спочатку я мав про тебе не дуже добру думку, але потім, особливо на останній зустрічі… Це ж було справжнє побачення, хоча я думав, що просто покажу тобі захід сонця, і доведу, що можна гарно повечеряти не лише в ресторані. 

-Доказав? То тепер відчепися! Я більше не хочу нових вражень. Отут в мені ті враження, - показую пальцями на шию.

-Марино, я ж не планував той поцілунок. Просто подивився на тебе та захотілося…

-Це була випадковість. Забули та все. 

-Ніяка не випадковість! - голосно сказав він.

  Встав впритул до мене. 

-Не ображайся, Марино. Ти дійсно мені подобаєшся як дівчина, і я зараз кажу не лише про зовнішність. Пробач мені. 

-Ще подумаю, - відмахуюсь.

  Тоді Руслан хапає мене до себе в обійми, міцно стискаючи.

-Ей, це занадто, Руслане! Відпусти!

-Не відпущу, поки не погодишся на ще одну зустріч. 

-Я подумаю. Обіцяю.

-Тоді не відпущу, - впевнено заявляє він.

  А я ж розумію, що от-от вийде батько, а з‘ясовувати стосунки всім разом зовсім не хочеться. 

-Ну, добре. Лише одна зустріч, якщо зараз же підеш.

  Він нарешті відпускає.

-Заїду за тобою, - обіцяє та йде до свого електрокара.

  Сашко, який за цим всім спостерігав, плескає в долоні.

-Ой, перестань, - прошу його.

-А що, здається, Руслан говорив щиро. Тобі так не здалося?

  Сідаю в авто, грюкнувши дверцятами. Як виявляється, збудила Георгія. Водій тут же протер очі й удав, наче не дрімав, а вірно чекав своїх господарів. А тоді й батько, нарешті, сів в авто.

-Марино, як гадаєш, чи варто було погоджуватися на пропозицію наших партнерів? - питає він.

-Угу, - махаю головою, не уявляючи, про що той каже.

  Руслан перетягнув на себе всі мої думки. Навіть про Макса забула.

-А на яких умовах? - питає батько.

  Ну от, втрапила. Дивлюся на Сашка, а брат лише розводить руками. 

-Подумай добре, а завтра озвучиш свої думки з цього приводу, - каже тато.

  Я повертаю голову до Саші й шепочу на вухо:

-Хочеш, щоб пробачила тебі за те парі?

-Добре, напишу тобі на папірці, - обіцяє той.

  От і домовились. А вже вдома, коли з братом залишилися наодинці, він питає:

-Чому ти не зізнаєшся батьку, що тобі справи фірми до одного місця. Принаймні в даний період часу. Удаєш, наче щось робиш, просиш мене прикривати тебе постійно. 

-Хочеш собі весь бізнес заграбастати? - тісно зав‘язую пояс свого халатика. 

-Образливо, сістер. Просто не розумію, кому ти що хочеш довести.

-Та не хочу моралі слухати. От і все. 

-Боягузка значить, - підсумовує брат.

-Нічого я не боюся! І яке тобі діло? Не хочеш - не рятуй мене.