2. Не схожий на інших

  Вечірка набирає обертів, діджейка, одягнена в стилі ляльки - все рожеве, підтанцьовує на підвісному майданчику, створюючи агресивну музику, від якої розриває все в середині й хочеться прямо таки загуляти до безпам'ятства. Ще й той розрив стосунків постійно випливає в пам‘яті. Як же хочеться відволіктися. Замовляю один коктейль, другий, третій…

-Що не так? - питає подруга, коли помічає, мій настрій.

-Знову в коханні не пощастило, - понуро пояснюю їй. - Перед вечіркою довелося попрощатися з черговим кавалером. Навколо одні невдахи. 

-Треба перемкнутись, - вона обіймає мене за плечі й показує на танцювальний майданчик. - Можливо, тобі сьогодні вдасться з кимось познайомитися.

 Мене розриває від сміху.

-Як дійде до поцілунку, зніме він маску, а там - орк, - пояснюю свій напад сміхотвортного виття.

  Допиваю свій кольоровий напій, і несемося танцювати. Вже й перед очима все кружляє. Не так часто п‘ю. Та вмить мій зір сконцентровується на сходах, і абсолютно чітко бачу того Максима - колишнього боса подруги, який прямує до виходу. А за ним ще йдуть двоє інших чоловіків. Всі в ділових костюмах і, звісно, в масках. Чорні маски з костюмами дивляться звабливо. Є в цьому якийсь шарм. Закусую губу й впевнено ставлю перед собою ціль. 

-Ходімо до них, - несподівано каже Мілана.

  Хах! Випередила мене. Квапимося за чоловіками. На вулиці бачимо, як одного з них інші проводжають до Toyota Camry. Коли підходимо їх вже двоє. Хм… Їх двоє і нас двоє - як вдало все складається.

  Міланка одразу зав‘язує розмову з Максимом. Варто змиритися, що цей красень мені не дістанеться. Тож повертаюся до іншого чоловіка. А він, в принципі, теж нічого. Волосся зачесане на один бік, погляд зеленуватих очей проникливий, риси обличчя «м‘які». 

-Здається, нам нічого не залишається, як познайомитися, - усміхаюся йому. - Я – Марина.

 Він також усміхається й бере мою руку, ніжно цілує, і лише тоді каже:

-Приємно познайомитися. Руслан. 

  Пауза. Намагаюся якнайшвидше її заповнити:

-Як тобі вечірка, Руслане? 

-Надто голосно грає музика. Взагалі не ходжу по таких закладах, - зізнається він. - Та сьогодні друзі вмовили.

-Я теж не ходжу, - кажу так, наче виправдовуюся. - Подруга затягнула. У неї там якась драма в особистому, тому ми й тут.

  Нічого ж, якщо збрехала? А то ще подумає, що я з тих дівуль, які постійно п‘ють і веселяться. Заміж же якось треба вийти!

-Зрозуміло. А де насправді любиш бувати? - питає.

-В сенсі?

-Маєш якісь захоплення? - уточняє він.

-А ти?

  Він ледь посміхається кутиками губ, а тоді розповідає про себе:

-Ну, я люблю в театри ходити, в музеї…

-Я теж не проти… зайвий раз туди забігти, - запевняю, хоча й не пам‘ятаю, коли крайній раз була в музеї. 

  Максим з Міланою махають, що хочуть зайти в заклад. Чекаю, коли і мене цей Руслан запросить до їхнього столика. Та от тільки він зовсім не квапиться. 

-Можливо, теж підемо за ними? - не витримує й сама питаю.

  Він опускає голову, і наче щось сам собі говорить, а тоді переводить на мене погляд і пояснює:

-Послухай, Марино, я не з цих босів, які приходять, щоб розслабитись і гарно провести час з красунею. Ти, звісно, бомба, але я не шукаю ту, з ким можна просто розважитися на один вечір. 

  Його слова мене збивають з пантелику.

-А це образливо, - складаю руки на грудях. - Я схожа на цих дівчат, які шукають спонсорів і готові заради грошей розсувати ноги?

  Руслану стає незручно.

-Пробач мені, Марино, що так сформулював своє пояснення. Можу запропонувати піти зі мною, але не розраховуй ні на що. 

-Я і не розраховувала! У мене вдосталь грошей, бо в батька свій бізнес. 

-О, це дає надію, що ти не така, як інші, - по його тону зрозуміло, що він глузує.

-Це ж треба, а з першого погляду ти, Руслане, мені здався приємним типом. Що ж, мені властиво помилятися в чоловіках. На мені якесь прокляття, мабуть. Бувай! 

  Заходжу в клуб сама, але знаю, що він йде за мною.

-Та перестань, Марино. Просто всі дівчата та жінки до мене клеяться лише з однією ціллю. Набридло це, розумієш? Що за мода: як тільки з‘являється чоловік в дорогому костюмі - на нього дивляться, наче на гаманець? Дратує ж.

-Я не всі! - повертаюся й махаю вказівним пальцем, з усіх сил перекрикуючи музику.

-Тоді добре. Насправді я радий знайомству. Чуєш? Просто одразу звик розставляти крапки над «і».

-А я вже не рада такому знайомству, - зізнаюся.

-Хочеш розповім історії з життя, де мене намагалися використати?

-Не інтригуй, не хочу.

  Він хапає мене за руку.

-В нашій компанії є адекватніші чоловіки, ніж я. Познайомлю з ними. Та й твоя подруга вже, здається, влилася в компанію, тож… В тебе немає вибору.

  Розумію, що він має рацію. Мілану від мене вже викрали, а додому йти не хочеться.

-Тоді маю умову! - голосно кричу.

 Він підіймає густі брови від здивування, уважно слухає.

-Твій рахунок в клубі оплачу я, - сміливо видаю.

  Була б я твереза, то такого б точно не бовкнула. Можливо, ще пожалкую.

-З чого це? - питає Руслан.

-А щоб не підозрював мене у тому, що хочу тебе потрусити. Будеш сьогодні моїм альфонсом. Підходить?

  Оце розвагу собі вигадала. Не знаю, чи краще, щоб він погодиться, чи, щоб відмовив.

-Несподівано. Ти мені подобаєшся все більше і більше. Згоден, але нічого не замовлятиму. 

-Я тобі сама замовлю. Ходімо, - тягну його за рукав костюма на другий поверх, сідаємо за столик, на який він вказує.

  Двох чоловіків за цим столиком мене оцінюють хижацьким поглядом. Вони не такі, як цей Руслан. Впевнена, хотіли б лише розважитися, а це мені не підходить. Руслан знайомить нас, але спілкуюся з тими двома на товариський лад, хоча це і не просто. Шкода, що Мілани поруч немає, бо вона пішла танцювати зі своїм колишнім босом. Що ж, зачекаю. І хоч я прагнула нових знайомств з достойними чоловіками, але цих двоє навпроти мене бентежать. Я ж з їхнім другом прийшла. То чого вони так витріщаються? Невже цього Руслана ні за що не мають? Чи може…