Розділ 1: Світ без почуттів

Світ не зруйнувався за один день. Він помирав повільно. Спочатку війни. Потім голод. Далі — міста, що зникали у вогні та диму. Люди вбивали одне одного за території, ресурси, ідеї. За владу. За страх.

Зараз був 2200 рік. Принаймні, так казали рідкісні старі архіви, які інколи показували на уроках історії. Звичайним людям дат не повідомляли. Система вважала, що час викликає зайві емоції: очікування, жаль, надію.

Але «Перші» — люди, які пережили Останній Крах, — знайшли справжню причину. Не зброя. Не гроші. Не жадібність.

Почуття. Саме почуття перетворювали людей на чудовиськ. Страх змушував нападати першими. Гнів породжував війни. Заздрість руйнувала сім’ї. Навіть доброта робила людей слабкими.

Та найнебезпечнішим почуттям вони назвали кознання. Кохання ставала причиною зрад. Через кохання починалися сварки, убивства й війни. Через кохання люди втрачали розум. Через кохання  світ загинув. Через кохання люди зраджували. Брехали. Божеволіли. Кохання було найнебезпечнішою хворобою людства.

Тому «Перші» створили новий порядок. Вони не знищили людство. Вони знищили почуття.

Тепер дитині надягають браслет одразу після народження. Тонкий металевий обруч закріплюють на зап’ясті раніше, ніж мати встигає взяти немовля на руки. Браслет стежить за всім: пульсом, рівнем тривоги, агресією, прив’язаністю. За почуттями.

Кожна емоція має свій колір:

«Білий — повний контроль.

Синій — норма.

Жовтий — емоційне відхилення.

Помаранчевий — небезпечна нестабільність.

І лише один колір ніколи не називають уголос. Чорний. Колір людей, які знову навчилися відчувати. А ще… червоний. Колір, який заборонено бачити. Кохання».

Якщо браслет надто довго світиться червоним, людину забирають. Без суду. Без пояснень. Наступного ранку про неї вже ніхто не говорить.

Наш світ поділений на десять рівнів. Чим вищий рівень — тим «чистіші» люди. Тим менше почуттів у них залишається.

Десятий рівень належить «Першим».

Ніхто ніколи не бачив їхніх облич. Лише символи на величезних екранах і холодні голоси, що лунають щоранку в усіх секторах. Кажуть, Перші більше нічого не відчувають. Ні страху. Ні болю. Ні жалю. Саме тому вони здатні керувати світом.

Нижче живуть «Хранителі» — Дев’ятий рівень. Уряд. Вчені. Люди, які створили систему браслетів. Вони пишуть закони й вирішують, які емоції ще допустимі.

Восьмий рівень називають рівнем «Спостерігачів».

Вони ніколи не сплять. Стежать за камерами, звітами, кольорами браслетів. Один їхній сигнал — і людина зникає.

Сьомий рівень належить «Вартовим».

Вони приходять за тими, чиї браслети стають червоними.

На Шостому живуть «медики». Але лікують вони не людей. Вони лікують почуття. Стирають спогади. Пригнічують емоції. Після їхніх процедур люди повертаються порожніми й тихими.

П’ятий рівень — «Вчителі». Саме там дітей навчають головного правила нового світу: Любов — це хвороба.

На Четвертому рівні живуть «інженери та творці енергії». Їм дозволяють відчувати трохи більше за інших. Зовсім трохи. Достатньо, щоб працювати.

Третій рівень — «фабрики та виробництво». Там повітря завжди пахне металом і гаром, а браслети частіше спалахують жовтим від утоми й страху.

Другий рівень належить «нестабільним». Людям, чиї емоції надто сильні. Тим, кого система вважає майже небезпечними.

А потім є Перший рівень. Найнижчий. Тут ніколи не буває світла. Стіни будинків укриті тріщинами, опалення вимикають що другої ночі, а люди надто втомлені, щоб дивитися одне одному в очі. Сюди відправляють сиріт. «Порушників». Тих, кого неможливо виправити. І саме тут браслети найчастіше стають червоними.

І це мій рівень. Мабуть, мені пощастило народитися саме тут. Принаймні, так постійно говорять Учителі у ранкових трансляціях. Вони називають Перший рівень місцем очищення. Місцем, де люди стають ближчими до ідеального порядку. Тільки ніхто тут не виглядає щасливим.

Я ніколи не бачила сонця. Нам заборонено дивитися на нього. «Перші» вважають, що сонячне світло викликає надто сильні емоції. Захват. Надію. Бажання жити. А будь-які сильні почуття небезпечні.

Тому на Першому рівні немає вікон. Лише сірі стіни, тьмяні лампи під стелями й штучне світло, яке ніколи не змінюється. Тут неможливо зрозуміти, настав ранок чи ніч.

Щодня браслети пригнічують нас усе сильніше. Іноді ввечері метал починає пекти шкіру, ніби нагадуючи: не відчувай занадто багато.

Кожен ранок у Вежі починався однаково. Рівно о дев’ятій нуль-нуль світло на вулицях ставало яскравішим, сирени стихали, а браслети на кілька секунд нагрівалися, попереджаючи про початок трансляції. І тоді вся Вежа завмирала. Робітники відкладали інструменти. Учителі замовкали посеред уроків. Навіть реактори на нижніх секторах тимчасово знижували потужність.

Кожна людина була зобов’язана слухати ранкову промову. Відмова вважалася порушенням порядку.

А потім над Вежею оживало небо. Величезні проєктори, вбудовані між верхніми рівнями, вмикалися одночасно, перетворюючи штучні хмари на гігантський екран. Із будь-якого сектора можна було побачити обличчя Архонта Еліона — Першого з Перших. Високий. Блідий. З ідеально рівним сріблястим волоссям і надто спокійним поглядом. Його обличчя здавалося майже нереальним. Ніби він уже давно перестав бути звичайною людиною.

Кажуть, Архонт живе вже понад сто років. Дехто навіть вважає, що він особисто пережив Останній Крах. Але виглядав він максимум на сорок. Ніхто не знав, чи це правда. За його спиною завжди був білий зал Десятого рівня — настільки світлий, що очам ставало боляче дивитися.