19

  Вечір у лазареті повинен був бути спокійним, якби не мій новий халат і магічна активність Магди. Я почувалася справжньою королевою медицини: кишені були забиті бинтами, а срібні ланцюжки-петлі приємно подзвонювали при кожному русі.

  Магда, не гаючи часу, влаштувала на складі справжню ревізію. Вона вишукувала потрібні корінці серед пильних запасів Крона з такою швидкістю, ніби в неї в голові була вбудована база даних «Вікіпедії».

— Дивись, це — корінь гірського медяника. Якщо його правильно висушити, знімає набряки швидше, ніж твій Кайден впадає в лють, Кроне це ж просто, як Сірку муху з'їсти — прохрипіла коза, витягаючи зубами пучок сухої трави. — А це — на сонні краплі. Головне не переплутати з блювотним, а то буде комусь «весела» ніч у замку.

  Виявилося, що Магда — просто геніальна травниця. Щоправда, характер у неї залишався такий же «цукровий», як і раніше.

  Крон, старий цілитель, мало не хороводи навколо неї водив, попри всі її підначування. На мене він майже не звертав уваги, заворожено спостерігаючи, як коза копитом сортує запаси.

— Ви тільки подивіться, леді Еліро! — захоплено бубонів він. — Вона відчуває енергію кожної стеблинки! Це ж справжній дар! 

— Слухай мене сюди, стара ящірко, голова як решето! Я сказала тобі розтирати корінь валер'яни, а ти що робиш? Ходиш ото за мною, як хвіст за собакою! Із пустого в порожнє прости-господи, і де ти взявся, як горобець всрався.

  Крон наче й не чув, тільки час від часу хапався за якісь скляночки-баночки.

  Ми саме розтирали протизапальну мазь, коли в дверях з’явився Кайден. Спочатку він задоволено обвів поглядом чисте приміщення, але коли його очі зупинилися на мені... повітря в лазареті ніби миттєво розжарилося.

— Еліро! — його голос пролунав як грім. — Що це на вас одягнено?! Роздягнено!

  Я здивовано глянула на свій ідеальний халат.

— Це мій робочий одяг, Кайдене. Зручно, гігієнічно...

— Це ж... Це неприпустимо! — він майже задихався від обурення, крокуючи до мене. Його обличчя вкрилося червоними плямами. — Ви — магеса високого роду! Ви стоїте тут у... у цьому... воно ж підкреслює все! Ваші вигини, це ж... вигляд надто відвертий! Яка ганьба для нареченої лорда!

  Я не стрималася. Дивлячись на його розлючене, але таке «правильне» обличчя, я просто почала сміятися.

— О боже, Кайдене! Ви такий древній, як цей замок! — видавила я крізь сміх. — Це всього лише халат. Я тут не на балу, я тут лікую ваших воїнів! А при великому бажанні можна побачити всі вигини і у цих сукнях-катафалках.

— Ага, Кайдечку, — підхопила Магда, шкірячись. — Може, їй ще паранджу вдягти, щоб ти не перехвилювався? Ходиш довкола, коптиш небо, а якщо будеш на кожну кишеню так реагувати, то до старості не доживеш.

  Крон, який до цього червонів у кутку, нарешті теж звернув на мене увагу і несміливо пробурмотів:

— Взагалі-то, мій лорде... це справді дуже зручна річ. Нічого не заважає працювати, і...

  Кайден не дослухав. Він демонстративно розвернувся і вилетів із лазарету, гримнувши дверима так, що з полиць ледь не посипалися банки. Магда репетувала йому навздогін щось про «вузьколобих ящерів», поки я намагалася заспокоїти дихання після сміху.

  Пізніше, у покоях, ми нарешті відкрили щоденник. Магда, мружачись при світлі свічок, перекладала мені уривки. Чим більше я слухала, тим більше розуміла справжню Еліру. Її життя було золотою кліткою, де кожна помилка каралася.

— Тут написано, що вона ненавиділа запах лаванди, бо мати змушувала її пити заспокійливе щоразу, коли Еліра намагалася сперечатися, — тихо сказала Магда. — А брат... він постійно знущався з її «слабкої статі».

 Мені не спалося. Думки про родину Вейлів крутилися в голові, як рої ос. Накинувши халат (так, той самий!), я знову спустилася в лазарет. Тиша була майже ідеальною. Навіть охоронці у коридорах здається спали стоячи.

  Я не відразу помітила Кайдена. Він сидів у тіні біля стійла молодого дракончика. Його голова була схилена до низу, а плечі — безпорадно опущені. Вся його денна пиха кудись зникла, залишивши лише втому та виснаження. Я певний час просто спостерігала за ним. Він не звичайний лорд, він швидше загнаний звір у власному замку.

  Я тихо підійшла до дракончика, вдаючи, що перевіряю гарячку. Малий (не малий) сопів, а Кайден здригнувся, помітивши мене, але не встав.

— Випийте, — я простягла йому чашку трав’яного чаю, який щойно заварила. — Вам треба виспатися.

  Він хвилину дивився на пару над чашкою, а потім, о диво, мовчки взяв її.

  Дивлячись на те, як цей грізний володар Чорних Гір слухняно цямкає мій заспокійливий трав'яний збір, мій ветеринарний цинізм знову прокинувся від сплячки. У такому розпатланому й депресивному вигляді він настільки сильно нагадував мені зацькованого дворового котяру, якого щойно покусали сусідські собаки, що в мене аж руки зачесалися обробити йому скроні зеленкою і проколоти курс антибіотиків. Головне було — стримати професійні рефлекси і не почати делікатно чухати величного дракона за вушком, примовляючи: «Ну-ну, хто у нас тут такий наляканий хлопчик? Зараз Олеся дасть тобі смачнющу таблеточку, і все минеться». Бо після такої психотерапії лікувати довелося б уже моє власне обвуглене тіло, яке навряд чи врятував би навіть Кронів корінь валеріани.

  До того ж, навіть у напівтемряві каганця було видно, що його погляд усе ще зрадницьки коситься на мій новий халат, який удень так сильно травмував його вразливу аристократичну психіку. Я подумки закотила очі: «Ой, тримайте мене семеро! Сидить тут, ледь дихає, клан у нього на межі вимирання, а він усе ніяк не переживе той факт, що в робочому одязі у його нареченої раптом виявилася фігура, а не обриси трикамерного холодильника». У Підберізцях, якщо в когось корова збиралася давати дуба, дядько Степан готовий був молитися на ветеринара хоч у купальнику, аби тільки скотина вижила. А цей лускатий інтелігент посеред ночі веде мені митний контроль декольте, наче він тут головний інспектор із моралі, а не загнаний у куток пацієнт.