11

  Я ледь не подавилася повітрям. Вечеря? З тим зеленооким гаспидом, як каже Магда, якого я сьогодні мацала за горло?

— Якось воно буде, — пробурмотіла я, вирішивши поки що просто плисти за течією. — Магдо, ти щось будеш?

— Мені побільше свіжих овочів, ягід і, якщо можна, отих солодких сухариків, що були вранці, — замовила коза, вмощуючись прямо на оксамитовій подушці біля столу. — І не шкодуй кропу, Міро, він добре впливає на мій філософський настрій.

  Коли служниця нарешті вислизнула за двері, залишивши нас наодинці, я відклала виделку і впритул подивилася на білу бестію.

— Так, Магдо. А тепер викладай. Без твоїх примовок про «мамину черешню». Що, в біса, сталося на тому даху? Як ми тут опинилися і, головне, як нам викручуватися? Я, звісно, рада, що знову виглядаю на двадцять і в мене з'явилися... певні архітектурні переваги в районі декольте, але я не відчуваю в собі жодної краплі магії! Я порожня, як барабан! Куди таки поділась власниця тіла? І що, мені справді доведеться виходити заміж за цього наглого, хворого і... — я запнулася, — гарного до чортиків дракона?

  Магда повільно прожувала шматок моркви, дивлячись на мене своїми горизонтальними зіницями, у яких зараз не було жодної краплі іронії.

— Слухай сюди, дівко. На даху стався енергетичний викид. Я намагалася «стрибнути», а ти вчепилася в мої роги, як вош у кожух. Ось нас і затягнуло дуплетом. Твоє тіло там залишилося... ну, скажімо так, у стані глибокого сну, а твоя душа притягнулася до Еліри, бо ви з нею були на одній «хвилі» — вона теж щойно... хм... звільнила житлоплощу через доволі невдалий експеримент.

  Коза підійшла ближче і буцнула мене лобом у коліно, але цього разу ніжно.

— Магії ти не відчуваєш, бо не знаєш, куди тиснути. Це як мати наворочений смартфон і використовувати його як підставку під каву. Тобі треба навчитися. А щодо Кайдена... — Магда єхидно примружилася. — Ну, не з нашого поля ягода, кажеш? Але подивися на це з іншого боку: він — ключ до джерела. Весь світ тримається на магічних жилах, які здається пересохли. Якщо ми не розберемося, чому дракони чахнуть, ми звідси ніколи не виберемося. Тож доведеться тобі, дорогенька, і заміж сходити, і ящера цього підлікувати. А там побачимо, хто в цій спальні буде головним драконом.

  Я закрила обличчя руками.

— Тобто весілля — це частина «виробничого плану»? 

— Саме так. І не роби таку міну, наче я тебе примушую пити касторку. Він на тебе дивиться так, ніби ти — перша загадка в його житті, яку він не може спалити заживо. Насолоджуйся моментом, Олесю. Ти тепер не просто ветеринарка, ти — надія цілої раси. Хоча, як на мене, клізма йому б теж не завадила. Суто для профілактики. 

— Мені потрібно розуміти, що все таки сталось?
«Надія цілої раси», — повторила я про себе, і мій внутрішній голос жалібно заскавучав, намагаючись сховатися десь під подушкою.

  Прекрасно.

  Ще вчора моєю найбільшою проблемою було вмовити триколірного кота Арсенія здати кров на аналізи без втрати моїх пальців, а сьогодні я — рятівна соломинка для вимираючого виду гігантських лускатих мачо.

  Цікаво, на нашому ветеринарному факультеті десь на звороті диплома дрібним шрифтом було написано, що кваліфікація дозволяє автоматичний шлюб із вогнедишним лордом?

  Бо якби я знала, то краще б пішла вчитися на бухгалтера — там же принаймні податкова інспекція не намагається спопелити тебе живцем, якщо ти неправильно порахувала дебет із кредитом.

  Тепер мені належало якось пережити цю доленосну вечерю. Найважче завдання — натягнути на обличчя маску загадкової аристократки і щосили придушити професійну деформацію. А то я вже яскраво уявила, як під час романтичного тосту при свічках я раптом нахиляюся через стіл, беру грізного лорда Кайдена за підборіддя й авторитетно заявляю: «Знаєте, мілорд, у вас слизові оболонки блідуваті, я б пропила курс заліза і прогнала глистів».

  Після такого чудового побачення весілля він точно скасує, зате мене гарантовано занесуть до хронік Чорних Гір як найстрашніше магічне прокляття, проти якого безсилі навіть прадавні боги.