За той вечір я встигла прийняти теля, витягти рибальський гачок із кота пані Ніни і померти. Помирати в мої плани не входило, тим паче через Барона, рудого пса нашого сусіда, який минулого тижня прокусив мені литку і ні краплі про це не шкодував.
Петрович подзвонив, коли я вже стягувала мокрі чоботи. Він кричав у слухавку щось про ланцюг, качок і річку, і з усього крику я зрозуміла головне: Барон зірвався з прив'язі, погнався за качками на Ворсклу і провалився під лід. Сам Петрович другий тиждень ходив на милицях, а більше в нашому кінці села о десятій вечора бігти не було кому.
Я натягла чоботи назад, схопила ліхтарик, мотузку зі стайні та стару ковдру і вибігла в хуртовину, яка мела від обіду. Сніг ліз за комір і в очі, а вітер з річки був пронизливий і злий.
Барона я почула раніше, ніж побачила. Він не скавчав, а гарчав і бив лапами об край ополонки, кришив тонкий лід і з кожною спробою все глибше йшов під воду. Перший лід цього року був ненадійний, і про це знав кожен у селі, крім рудого пса з порожньою головою.
— Тримайся, дурнику, — сказала я йому, хоча він мене навряд чи чув.
Я лягла на живіт, прив'язала мотузку до верби на березі й поповзла. Лід підо мною потріскував тихо і загрозливо, а ліхтарик вихоплював з темряви тільки руду мокру голову з вишкіреними зубами.
Коли я вхопила Барона за нашийник, він першим ділом укусив мене за руку. Я вилаялась, але не відпустила, бо за сім років практики мене кусали корови, коні, кози, один павич і навіть хом'як, і жоден з них не домігся, щоб я кинула роботу на півдорозі. Я рвонула пса на себе, витягла на лід і штовхнула до берега, і Барон помчав додому, навіть не озирнувшись.
Я встигла подумати, що наступного разу хай його рятує Петрович, і тоді лід підо мною розійшовся.
Вода виявилась неймовірно холодною. Вона вибила з легень повітря, стиснула груди й потягла вниз, і мотузка, на яку я розраховувала, чомусь вислизнула з пальців. Я гребла вгору, до тьмяної плями ліхтарика на льоду, проте пляма віддалялася.
А потім унизу, під товщею чорної води, засвітилося інше світло, холодне й синє. Воно не могло там бути, бо на дні нема нічого, крім мулу і старих шин. Хтось заговорив до мене чоловічим голосом мовою, якої я не знала, і я чомусь розібрала одне-єдине слово: "Знайди".
Мене потягло в те світло, і далі не лишилося нічого.
***
Першим повернувся смак, гіркий і в'язкий, з присмаком мигдалю. Я знала цей запах із підручника з токсикології і на мить злякалася сильніше, ніж у воді.
Другим повернулося гойдання. Мене трусило й підкидало, щось рипіло, десь стукотіли копита. Я лежала на чомусь м'якому, загорнута в хутро, яке пахло лавандою і пилом.
Третім повернулося тіло, і воно було не моє.
Я зрозуміла це не одразу. Спершу я просто спробувала вдихнути на повні груди і не змогла, бо ребра стискав корсет. Тоді я підняла руку до обличчя, і рука виявилася вузькою й білою, з довгими доглянутими нігтями. На ній не було ні мозолів від вил, ні шраму на долоні, який мені десять років тому залишив жеребець Гордій. Не було й свіжого укусу від Барона.
Я сіла так різко, що вдарилася головою об низьку дерев'яну стелю.
Довкола була карета, справжня, з оббитими оксамитом стінами, крихітним завішеним віконцем і ліхтариком, що розгойдувався під стелею. На мені була біла сукня зі срібною вишивкою по корсету, а пишні спідниці заповнювали половину сидіння. Мереживна фата сповзла з голови на плече, і з-під неї на груди падала важка чорна коса. Моє власне волосся завжди було світле і ніколи не сягало нижче плечей.
— Ні, — сказала я вголос чужим, тонким і високим голосом. — Ні-ні-ні.
На сидінні поруч лежала маленька сумочка, розшита перлами. Я витрусила її собі на коліна руками, які не слухалися. Звідти випали хустинка, срібний гребінець, складений аркуш, люстерко в оправі і порожній скляний флакон із щільною кришечкою. Я піднесла флакон до носа і відчула той самий гіркий мигдаль.
Люстерко я брала довго і неохоче. З нього на мене дивилася незнайомка років вісімнадцяти, бліда, з великими сірими очима і тонким носом, з губами, які ще не встигли повернути собі колір. Красива, налякана і зовсім мені не знайома.
Я закрила люстерко і відклала його вбік, а тоді розгорнула аркуш. Почерк був рівний, з вишуканими завитками, і на моє величезне здивування я прочитала все без жодних зусиль, хоча літери були незнайомі.
"Леді Айлін Морвен, наймолодша донька дому Морвен, надсилається до Північного перевалу як наречена Лорда Дейрена Сольвара, згідно з давньою угодою і волею Його Імператорської Величності. Дім Морвен отримує за неї належну плату і більше не має на неї жодних прав".
Отже, "надсилається" і "належна плата". Я перечитала другий рядок тричі. Моя мама, коли продавала поросят на базарі, писала розписки з більшою теплотою.
Я гримнула кулаком у передню стінку. Карета смикнулася і зупинилася, віконце зі скрипом відсунулося, і в ньому з'явилося обличчя літнього візника з сивою бородою, червоним від морозу носом і переляканими очима.
— Пані прокинулась, — пробурмотів він і поспіхом окреслив пальцем на грудях якийсь знак. — А ми вже думали…
Він не договорив, і мені не сподобалось, що саме вони думали.
— Де я? — спитала я. — Куди ми їдемо?
Візник глянув на мене з такою жалістю, що мені захотілось його вкусити.
— На Північний перевал, леді. Куди ж іще возять наречених у цю пору.
— Чиїх наречених?
— Лорда Перевалу, — прошепотів він. — Чудовиська.
Він сказав це слово тихо й обережно, щоб ніхто, крім мене, не почув його посеред засніженого лісу.
— Якого ще чудовиська? — я вчепилася в край віконця. — Слухайте, це помилка. Мене звати Злата, я ветеринарка, я з Полтавщини, я щойно витягла пса з річки…
Візник перехрестився вдруге і швидше, ніж уперше.
— Отрута ще не вийшла, — сказав він уже не мені, а комусь поруч на козлах. — Говорить казна-що, бідолашна. Нічого, леді, до заходу сонця довеземо, а там уже не наша справа.