Розділ 29. Тиша після дощу

Роман

Я стояв і дивився, як Нікаріель повільно йде від мене. Вона навіть не озиралася. Просто взяла й пішла. А я стояв, промоклий наскрізь, і дивився їй услід, навіть не думаючи зупинити. Мені навіть здавалося, що я все ще стою під тим дощем.

Єдине, що тішило — я був у тіні, ніхто не бачив мене. Інакше у перехожих виникли б питання: чому я мокрий, як курка, коли на небі ні хмаринки?

Додому йти не хотілося зовсім. Там була мама. І мені не хотілося, щоб вона бачила мене таким. Вона б відразу зрозуміла, що щось не так. Почала б питати, хвилюватися… А я не міг їй пояснити це. Тільки не зараз.

Вона ще ображалася на мене, що я пропустив ту вечерю, коли запросила для мене дівчину. Я розумів, що вона хотіла як краще. Але забути Віку я не був готовий. Не тепер… не коли шанс бути з нею раптом став таким реальним.

Кілька днів ми майже не розмовляли.

Я, недовго вагаючись, набрав Кару. Її голос у слухавці пролунав, мов рятівний дзвінок у темряві.

— Тобі потрібна допомога? — почулася її тиха, але уважна репліка.

— Так… — сказав я. Голос, здавалося, зраджував мене. — Мені потрібен сухий одяг. Я біля дому.

Вона поклала трубку. І вже за мить була поруч. Нічого не кажучи, провела рукою в повітрі — і перед нею розкрився портал. Кара ступила в нього першою. Я не вагаючись пішов слідом, відчуваючи, як серце повільно заспокоюється.

Ми опинилися в квартирі. Вона була невеликою, але затишною — з тим особливим теплом, яке відчувається одразу, ще до того, як встигаєш роздивитися деталі.

— Іди в душ, — сказала Кара, не зволікаючи. — Увімкни гарячу воду, зігрійся. А то виглядаєш замерзлим до кісток. Ще захворієш.

— Знаю, — коротко відповів я. — Я ж майбутній лікар.

Та в душ я все ж пішов. Увімкнув дуже гарячу воду. Стояв під струменями й відчував, як тепло повільно огортає тіло, витісняючи холод. Напруга відпускала. І вперше за весь цей час я справді почав зігріватися.

Під струменями гарячої води я знову думав про Нікаріель. Її сьогоднішня витівка не давала спокою. Вона видала її з головою. Учора я все ж зачепив її. Змусив нервувати. Змусив відчути. І як би вона не ховалася за холодом і байдужістю — їй було не все одно.

Ця думка стискала груди і водночас давала надію. У мене був шанс. Маленький, крихкий, але справжній. Шанс повернути те, що вона так вперто намагалася втоптати в собі.

Я знову прокручував нашу вчорашню розмову. Слова, паузи, погляд. І роздратування зникло, ніби його ніколи й не було. Замість нього прийшло розуміння. Так, вона холодна. Так, вона будує стіни. Але ті стіни — не порожні. Під товстим шаром льоду жила справжня душа. Жива. Вразлива.

І раптом мені стало боляче за неї. Не різко — глухо, важко. Я зрозумів, що не хочу, щоб вона ламалася ще раз. Що не хочу бути тим, хто завдасть їй нового болю. Що мені не байдуже, що з нею буде.

Вода текла по шкірі, змиваючи втому й холод, але ці думки залишалися. І я знав: просто відпустити її я вже не зможу.

Через п’ятнадцять хвилин я, накинувши халат, вийшов із ванної. Волосся ще було вологим, шкіра — гарячою після душу. На стільці лежали мої речі, акуратно складені, ніби хтось подбав про мене заздалегідь. Я взяв їх до рук — вони були повністю сухі.

— Я трохи підсушила їх магією, — сказала Кара. — Могла б дати інший одяг, але тоді твоя мама точно почала б ставити питання.

— Дякую… — тихо промовив я й не втримався і кілька разів чхнув.

Кара мовчки взяла зі столу невеликий флакон і простягнула мені.

— Це щоб ти не захворів, — сказала вона. — Магічний еліксир. Укріплює імунітет. Я взяла його в цілителів. Просто… про всяк випадок.

Я подивився на флакон, потім на неї.

— Дуже дякую, — сказав я і випив.

Смак був різкий, гіркий, наче лимон без цукру. Але майже одразу по тілу розлилося тепло. Напруга відпустила. Дихати стало легше. Ніби хтось обережно зняв із мене невидимий тягар.

— Я так розумію, Нікаріель знову мучила тебе? — запитала Кара.

— Трохи, — я криво всміхнувся. Усмішка вийшла слабкою, майже беззахисною. — Але… у мене є до тебе прохання.

Кара не відповіла одразу. Її погляд став уважнішим, зібранішим.

— Ти хочеш, щоб я розповіла королю? Щоб він заборонив їй це робити?

Я повільно похитав головою.

— Ні. Не хочу. Я хочу, щоб ти нікому про це не говорила. Хай це залишиться між нами.

Я зробив паузу, перш ніж додати:

— Я не хочу, щоб вона постраждала.

Кара мовчала кілька секунд. А потім тихо сказала:

— Ти вже її захищаєш.

Я відчув, як ці слова осідають у грудях важким, але дивно правильним тягарем.

— Добре, — сказала Кара після короткої паузи. — Це залишиться між нами.

Вона м’яко кивнула й додала:

— Одягайся. Я відкрию для тебе портал додому.