Розділ 28. Льодяний Душ

Прийшовши до університету, я зупинилася перед дверима аудиторії. Усередині все стискалося — я не хотіла заходити. Не хотіла бачити його. Але наказ батька висів на мені, мов зашморг, і я не мала права відступити.

Коли я все ж увійшла, погляд одразу вихопив Романа. Він сидів, втупившись у телефон, напружений, зосереджений, ніби чекав саме на мене. Це відчуття пробігло холодом по спині.

Я пройшла повз, не дивлячись у його бік, і зайняла своє звичне місце. Серце билося швидше, ніж слід було б у звичайний навчальний день.

Попереду тягнувся ще один виснажливий, порожній день. А після — час із Романом. Час, від якого неможливо було втекти.

Єдине, що давало мені крихту контролю, — сьогодні рішення було за мною. Як саме ми проведемо цей час.

І саме це лякало не менше, ніж тішило.

Артур знову сів біля Оксани. Вона як завжди трішки почервоніла. Він їй щось сказав і вона засміялась. Я не могла заперечувати що виглядали вони як ідеальна пара.  можливо у них і вийде щось більше ніж просто інтрижка.

І тут увійшов викладач і заняття почалось.

Лекції тягнулися нестерпно довго. Здавалося, навіть час змовився проти мене й почав текти повільніше, знущально розтягуючи кожну хвилину. Час від часу я ловила себе на тому, що дивлюся на Романа.

Він виглядав зосередженим. Але щось у ньому змінилося. Він більше не був тією тінню, якою здавався в перший день. У ньому з’явився рух, напруга, життя. Ніби в його світі знову знайшовся сенс, стимул прокидатися зранку.

І хоча я розуміла, чому так сталося, це боліло. Трохи — образою, трохи — злістю. Особливо на батька. Він знову знехтував моїм бажанням. Знову розпорядився мною, як річчю.

Я нічого не сказала Артуру, але ця думка не відпускала, крутилася в голові, мов скалка під шкірою.

А ще мені чомусь хотілося, щоб Роман обожнював мене теперішню. Не ту, якою я була колись, а цю — зламану, змінену, справжню. Я не розуміла, звідки взялося це бажання, але воно було важливим. Ніби тільки так могла заспокоїтися моя гордість.

Так і минув ще один навчальний день. Мене тішило лише одне — тортури під назвою навчання нарешті закінчилися.

Я підійшла до Романа. Він саме збирав свої речі, не поспішаючи, ніби знав, що втекти все одно не вийде.

— Ти ж пам’ятаєш, що сьогодні моя черга обирати, як ми проведемо час?

— Пам’ятаю, — озвався він після короткої паузи. — Лише бажано, щоб ти не прив’язувала мене магією. Хочеться мати змогу рухатися.

Я посміхнулася. У голові вже вимальовувалася картина цих двох годин — чітка, яскрава, трохи жорстока у своїй невинності. Це буде весело.

— Ні. Магію проти тебе я застосовувати не буду, — сказала я повільно, ніби зважуючи кожне слово. — Але ми подорожуватимемо з її допомогою. І там я обіцяю: на тобі магії не буде. Лише на мені. Для тебе — тільки якщо сам попросиш.

Він підняв на мене погляд. Уважний. Насторожений. Такий, що нічого не пропускає.

— І ще, — я зробила паузу, дозволяючи словам осісти. — Якщо ти попросиш застосувати магію для себе… наступні десять днів я вирішуватиму, як саме ми проводимо час.

— Ні, — твердо відповів він. — Я не попрошу. Але хочу бути впевненим, що мені нічого не загрожує.

Я всміхнулася — повільно, майже м’яко.

— Клянуся, я не наражу тебе на небезпеку, — сказала я, всміхаючись. Усмішка була спокійною, майже лагідною. — Але комфорту не буде.

Я зробила паузу, дозволяючи словам вдарити.

— Так само, як і я вчора після твоєї розмови. Я витерпіла.

Мій погляд не здригнувся.

— Тепер твоя черга.

Він довго дивився на мене. На мить мені здалося, що він відмовиться — і я зможу знайти лазівку, щоб не підкорятися його правилам. Але він зітхнув. Глибоко. Так зітхають тоді, коли рішення вже прийняте й відступати пізно.

— Добре, — сказав він. — Давай закінчимо з цим. Мені ще потрібно робити завдання на завтра. Чим швидше почнемо, тим швидше будемо вільні.

Я повела його у віддалений куток двору, туди, де на нас не могли дивитися зайві очі. Повітря там було густіше, напруженіше. Я підняла руку й швидко накреслила в повітрі руну порталу. Вона спалахнула тьмяним синім світлом, мов затамований подих.

— Сьогодні ми проведемо час тут, — сказала я й без вагань ступила в руну.

Роман не озирнувся. Він пішов за мною.

Ми опинилися під проливним дощем. Нарешті синоптики не помилилися — рідкісне диво. Злива була такою щільною, що за лічені секунди одяг Романа промок до нитки. Холод миттєво вчепився в нього, липкий і нещадний. Я відчула, як він здригнувся.

Ідеально.

Це була чиста, некерована стихія — не моя магія, а сама природа. Вона мала зламати його опір, стерти самовпевненість, змусити відчути безпорадність.

Я ж завдяки магії залишалася сухою.

Ми були в Лондоні, у віддаленій частині парку. Майже так само, як учора. Але сьогодні не було нікого. Жодних дратівливих закоханих парочок.