Розділ 26. Питання без захисту

Навчальний день нарешті скінчився. Пари на сьогодні закінчилися, але роздратування не відпускало — я ненавиділа те, що змушена була відсиджувати ці години, витрачаючи час ні на що. Коли двері аудиторії зачинилися за останньою парою, мене накрило двояке відчуття. Полегшення — так, нудьга лишилася позаду. Але разом із ним прийшло інше: тривога. Гостра, липка. Я не знала, що чекає мене наодинці з Романом і яким він стане, коли навколо не буде нікого.

Артур знову здивував мене. Він несподівано запропонував Оксані провести її додому. Я чула кожне слово. Вона відповіла щось коротке — і майже втекла з аудиторії. Артур ще довго дивився їй услід, не зрушивши з місця. В його погляді було щось болюче, зачеплене, ніби вона торкнулася чогось дуже особистого.

Про це треба буде поговорити з ним. Обов’язково. Але не зараз.

Роман, як і було домовлено, чекав біля виходу. Стояв спокійно, впевнено — і ця впевненість, тепер підживлена моїм батьком, дратувала мене до тремтіння. Ніби він уже знав, що має на мене право.

— Ми йдемо, — кинула я різко, не дивлячись на нього.

— Йдемо, — спокійно відповів він.

І ця покірна згода, ця відсутність боротьби виявилася гіршою за його вчорашній опір. Вона тиснула сильніше, ніж будь-яка суперечка.

Він повів мене до парку. З кожним кроком шум наростав. Сміх, музика, голоси — надто багато життя, надто багато руху. Усе це било по нервах, різало слух. Я інстинктивно намагалася відгородитися, сховатися всередині себе, але не могла — простір не залишав для цього жодного шансу.

На лавках сиділи закохані парочки, нахилені одне до одного, ніби в усьому світі не існувало нічого, крім них. Вони шепотілися, сміялися, торкалися рук. І чомусь саме це дратувало мене найбільше.

Ми знайшли вільну лавку. Я сіла, відчуваючи нав’язливе, майже панічне бажання сховатися — згорнутися всередині себе, стати меншою, непомітною. Рука сама потягнулася до сумки. Телефон був єдиним можливим бар’єром, тонким щитом між мною й ним.

Але Роман виявився швидшим. Він забрав телефон просто з моєї руки, не різко — упевнено.

— Сьогодні правила встановлюю я, Нікаріель, — сказав він.

Його голос був м’яким, навіть спокійним, але в цій спокійності відчувалася твердість, від якої стискалося всередині.

— Жодного телефону. Сьогодні ми розмовляємо. Я хочу дізнатися про тебе, а ти — про мене. Ми будемо ставити запитання по черзі. І відповідати — чесно. Це буде справедливо, якщо запитання ставитиму не лише я, а й ти.

Я стиснула губи так сильно, що відчула, як напружилася щелепа. Усередині все кипіло — роздратування, спротив, бажання встати й піти. Але він був чесний. Жорстко, неприємно, але чесний. А чесність… це було єдине, що ще мало для мене цінність.

Та наказ батька потрібно було виконувати, тож я змирилася з цим.

— Добре, — сказала я після паузи. — Починай.

Він сів поруч. Його тепло, його близькість — усе це було зайвим у моєму ідеальному, холодному світі.

— Чому ти заморозила своє серце? — запитав він.

— Щоб не відчувати болю, — відповіла я, дивлячись на зелене листя. Воно здавалося мені надто яскравим, надто крихким. — Мене чекав політичний шлюб. Мої почуття до іншого і неможливість бути з ним розривали зсередини. Це було нестерпно. Мені запропонували вихід. Я погодилася. Ми провели ритуал, який позбавив мене почуттів. Тепер я вільна від цього.

— І заморозила ціле королівство своїм рішенням, — тихо сказав він. — Змусила страждати інших.

Це не було запитання. Я не мусила відповідати. Але мені не сподобалося, як він це сказав — спокійно, рівно, ніби виносив вирок.

Тепер була моя черга ставити запитання. І я не стала ховатися за дрібницями. Я поставила те, що свербіло всередині з першої хвилини.

— Що саме запропонував тобі мій батько, король Річард, в обмін на моє… відтавання? — слово застрягло на язиці, але я все ж вимовила його. — Яку угоду ти уклав із ним?

Роман не відвів погляду. Не кліпнув. Він дивився просто на мене — надто прямо, надто чесно, ніби знав, що ця відповідь поранить.

— Він пообіцяв мені повернути Віку.

Слова впали між нами важко, глухо. Наче щось усередині тріснуло — не лід, ні. Щось значно глибше.

Я розсміялася. Коротко, різко, штучно — звук, що не мав нічого спільного з радістю. Він вирвався сам собою, як нервовий рефлекс, і я миттєво придушила його, стискаючи щелепи.

— Він бреше, — промовила я, і голос тремтів, хоч я намагалася зберегти спокій. — Він обманув тебе. Ти дарма витрачаєш час. Ніхто не поверне тобі її.

Роман нахмурився, і в його очах промайнула напруга.

— Він дав мені свою магічну клятву, — тихо, але твердо сказав він. — Клятву, що поверне мою кохану, якщо я розтоплю твоє серце. Хіба клятва короля нічого не вартує?

Я нахилилася ближче. Мій голос став ледве чутним, холодним, як подих морозу, що пробирає до кісток:

— Клятву можна обійти, Романе. Мій батько — король. І він майстер обману. У нашому світі ніхто не підписує договори кров’ю, щоб потім не знайти в них лазівку.