Розділ 24. Угода з королем Річардом

Роман

Ми йшли розкішним палацом. Повітря тут було просякнуте крижаною свіжістю, такою гострою, що вона різала легені, ніби сама зима вкорінилася в цих стінах і не збиралася їх залишати. Срібло, мармур і холодне сяйво кристалів відбивали світло так, що здавалося — час зупинився, застиг разом із ними.

Кара йшла попереду. Її кроки гулко відлунювали в порожнечі коридорів, мов удари годинника, що відраховував не хвилини — рішення. Я тримався за нею, боячись відстати й водночас загубитися в цьому білому лабіринті, де кожен поворот здавався пасткою.

Ми зупинилися біля важких дверей. Біля них стояли двоє вартових у срібних обладунках — нерухомі, мов статуї, з холодними обличчями. Один із них, навіть не піднімаючи погляду, промовив низьким, позбавленим емоцій голосом:
— Його Величність очікує вас. Проходьте.

Кара лише кивнула, не вважаючи за потрібне дивитися на них, і впевнено штовхнула двері. Я на мить затримав подих і поспіхом ступив слідом — ніби за цими дверима на мене чекала не просто зустріч, а межа, після якої вже не буде дороги назад.

Кабінет був просторий, але холодний — не від каменю, а від тиші, що осіла в ньому, мов іній. Кришталева мозаїка на підлозі ловила світло з високих вікон і розсипала його гострими відблисками, ніби попереджала: тут немає нічого м’якого. У центрі, за масивним столом, сидів король.

Я зрозумів, хто він, не через корону. Влада випромінювалася від нього тихо, але невідворотно — тиснула на груди, змушувала випрямитися й мовчати. Його погляд був спокійний, урівноважений, та в ньому ховалася загроза, схожа на темну хмару перед бурею: ще тихо, але грім неминучий.

— Ваша Величносте, — сказала Кара й схилила голову. Її голос, ще мить тому рівний, тепер став різко шанобливим, майже відстороненим. — Я привела вам Романа.

Король повільно підвів на мене погляд. Здавалося, він не просто дивиться — зважує, оцінює, вирішує.
— Дякую, Каро. Можеш бути вільна… поки що.

Кара без поспіху рушила до дверей. Її кроки швидко згасли, і тиша зімкнулася навколо нас. Ми залишилися наодинці.

Король знову перевів погляд на мене й коротким, майже недбалим рухом указав на стілець.

— Сідай. Нам треба поговорити.

Я ковтнув повітря, ніби воно раптом стало густішим. Серце билося занадто швидко, зрадливо голосно, і я відчув: ця розмова змінить більше, ніж я готовий був собі зізнатися.

— Ви… напевно, батько Нікаріель?

Король ледь помітно звузив очі. Пауза затягнулася рівно настільки, щоб я встиг пошкодувати про власну прямоту.
— Ти розумніший, ніж я очікував, — у його голосі ковзнула тінь іронії, холодної й точно вивіреної. — Так. Моє ім’я Річард. І, гадаю, ти вже здогадуєшся, навіщо опинився тут.

— Якщо чесно… не зовсім, — відповів я після короткої паузи. Слова далися важче, ніж мали б. — Нікаріель сказала, що це була ваша воля, аби вона проводила зі мною час. Але я досі не розумію, до чого тут я.

Я замовк, відчуваючи, як його погляд знову ліг на мене важким тягарем, ніби чекав не стільки відповіді, скільки реакції — помилки, сумніву або страху.

Король на мить задумався. Його погляд ковзнув до високих вікон, за якими світ тонув у білому мареві, ніби він шукав відповідь не в мені, а там, за склом.

— Скажи, що ти бачиш за вікном?

Я обернувся, хоча відповідь була очевидною.

— Сніг, — сказав я. — Зиму.

— Саме так, — кивнув він. — Але це не звичайна зима. Вона магічна. У Міравелі мала б панувати весна. Цей холод з’явився після одного магічного обряду.

У мене всередині щось напружилося, ніби я раптом опинився над прірвою. Я знерухомів.

— При чому тут я?..

Король знову подивився на мене. Цього разу — без іронії.

— Серце моєї доньки заморожене, — промовив він повільно, чітко вимовляючи кожне слово. — Вона не відчуває емоцій. І поки її серце залишається холодним, наш світ приречений на вічну зиму.

Я відчув, як у грудях стислося. Спробував усміхнутися, відмахнутися від абсурдності почутого, але усмішка вийшла крива й нервова.

— І ви вважаєте, що я зможу… щось змінити? — тихо запитав я. — Ми знайомі всього день. До того ж… я кохаю іншу.

Останні слова зависли в повітрі, і мені здалося, що навіть кришталева підлога під ногами стала холоднішою, ніж була раніше.

— Я знаю про твою кохану, — холодно сказав Річард. — Саме тому й пропоную тобі угоду.

Його голос став тихішим, але від цього ще небезпечнішим — гострим, мов лезо, притиснуте до шкіри:

— Проведи час із моєю донькою. Зроби все, щоб розтопити її серце. І коли весна повернеться в Міравель — я поверну тобі її.

Я різко підвів голову.

— Ви серйозно? — голос зрадливо здригнувся. — Вона мертва. Вона впала зі скелі.

— Вона жива, — просто промовив він.

Тиша впала між нами, густа й важка. Я відчував, як усередині мене зіштовхнулися дві сили — сумнів і надія. Якщо це правда… якщо існує хоча б крихітний шанс — я не маю права від нього відмовитися.