Розділ 22. Повернення на землю

Нікаріель

Я йшла знайомими коридорами інституту. Я пам’ятала їх. Кожен поворот, кожні двері. Колись вони викликали в мені захоплення, відчуття руху вперед. Тепер — нічого. Лише рівну, холодну порожнечу.

Артур ішов поруч. Зібраний, стриманий, ніби й він давно навчився жити між світами, не належачи повністю жодному з них.

І ось ми зупинилися біля аудиторії, де мало початися моє покарання. Інакше я це не називала. Але для себе вирішила одразу: я не дозволю почуттям прорватися назовні. Не тут. Не зараз. Не знову.

Ми зайшли всередину. Я одразу відчула на собі зацікавлені погляди — липкі, настирливі. Вони дратували. Я тримала спину рівно й дивилася вперед, ніби нікого навколо не існувало.

Але один погляд був іншим.

Я підвела очі й помітила хлопця з переднього ряду. Роман. Він дивився на мене так, ніби я для нього нічого не означала. Без цікавості. Без захоплення. Навіть із ледь відчутним роздратуванням.

І це чомусь зачепило.

Мені байдуже до нього. Він для мене ніхто. Випадкова людина.
Але дивитися на мене так я не дозволю.

Я все-таки принцеса.

Нас представили, і ми пішли до вільних місць. Я пройшла повз нього, навіть не глянувши. Навмисно. Хай знає своє місце.

І саме в цю мить Артур сів поруч із ним. У грудях щось неприємно стиснулося. Відчуття було дивним. Майже схожим на зраду.

Почалася лекція. Вона була нестерпно нудною. Я ще пам’ятала цей предмет — тоді, коли навчалася тут як Віка. Але перерва дала про себе знати. Слова викладача ковзали повз, не залишаючи сліду.

Я не слухала. Просто сиділа й розглядала свій манікюр. Він був бездоганний. Єдине, що залишалося стабільним.

І чомусь раз у раз ловила на собі погляд Романа.

Після лекції я зайшла до вбиральні. Потрібно було поправити макіяж і зачіску. Я маю бути ідеальною. Завжди. Це не примха — це необхідність. Ідеальність тримає межу між мною й світом.

Потім я неохоче поплелася на практику з клінічних основ. Вибору не було. Волю батька потрібно виконувати, навіть якщо всередині все протестує. До того ж попереду на мене чекав ще й час із ним у неформальній обстановці. Думка про це дратувала більше, ніж сама практика.

Мене визначили в підгрупу Романа. Татусь постарався. Зробив усе, щоб цей хлопець і далі мозолив мені очі.

Зайшовши до аудиторії для практичних занять, я сіла в самому кінці. Я не прагнула брати участь. Не хотіла втручатися. Мені було байдуже до того, що відбувалося довкола.

Практика проходила в тій самій будівлі. Звичайна навчальна аудиторія — столи, муляжі, запах антисептика. Усе знайоме, передбачуване. Таке, що не потребує емоцій.

Викладач роздав завдання й пояснив послідовність дій. Я слухала, але без особливої уваги. Не тому, що не розуміла. Просто це не мало для мене значення. Це був ще один пункт у списку того, що потрібно витримати.

— Працюєте по парах, — сказав він.

Я не одразу зрозуміла, що це означає для мене.

— Ніка Морозова, ви в парі з Романом Сахно, — пролунало далі.

Я ледь помітно напружила плечі. Без реакції. Без слів. Так було простіше.

Я перейшла до його столу й сіла поруч, залишивши між нами рівно стільки простору, скільки дозволяли правила пристойності. Не більше.

Він не дивився на мене. Просто гортав методичку, уважно читаючи завдання. Це було несподівано. Я чекала цікавості, запитань, хоча б погляду.

— Якщо хочеш, можеш не брати участі, — сказав він тихо, не піднімаючи очей. — Я впораюсь і один.

Я здригнулася. Непомітно. Але відчула це чітко.

— Я сама вирішу, — відповіла сухо.

Він кивнув. Без суперечок. Без образи.

Мене це збило з рівноваги більше, ніж будь-яка наполегливість.

Я дивилася на стіл перед собою й ловила себе на дивному відчутті: мені було не байдуже, що він думає. Він викликав у мені негативні почуття, дратував. Поруч із ним я не відчувала тієї байдужості, що стала моїм повсякденним станом. І це було проблемою.

Я взяла методичку й почала переглядати завдання. Повітря навколо було спокійним, майже нудним, і це мене влаштовувало. Не потрібно було говорити, не потрібно було діяти. Мені достатньо було бути тут — сидіти, залишаючись собою.

Роман тихо перегортав свою. Іноді його погляд ковзав на мене, але він не говорив. І навіть коли я впіймала його очі, я не дала їм жодної реакції.

— Тримай скальпель правильно, — пролунало зверху. — Важливо не поранитися.

Я відклала методичку. Зробила все, як було сказано. Він спостерігав. Без слів. Просто дивився, як я працюю. Це не було неприємно, але й не зовсім байдуже. Мені здавалося, що він бачить більше, ніж я дозволяю показати.

Я відчула, як всередині щось несподівано напружилося. Це був неприємний і знайомий тиск, який я давно навчилася пригнічувати. Я зробила глибокий вдих і повернулася до роботи, намагаючись зосередитися на бездоганності рухів.