Розділ 21. Знайомство з Льодяною Принцесою

Мій ранок почався, як завжди. Я підвівся з ліжка, ніби за інерцією, механічно зібрався до університету. Навчання давно втратило будь-який сенс. Усі плани, які я будував на початку навчального року, розсипалися, мов пісок, залишивши після себе лише гіркий осад.

З відходом Віки я перестав жити. Я дихав, ходив, говорив — але не жив. Усередині було тихо й мертво, ніби той вогник, що колись грів і вів уперед, згас без шансу на іскру.

— Романе, — долинув мамин голос із кухні. — Ти б хоч поїв… І досить уже страждати через втрату. Ти живий, синку. Ти мусиш рухатися далі.

Її слова різали слух. Вона не розуміла — і не могла зрозуміти. Для неї це була втрата, для мене — кінець.

Вона замовкла на мить, а тоді додала, ніби між іншим:

— Сьогодні до нас на вечерю прийде донька мого колеги. Просто поговори з нею. Може, вона допоможе тобі хоч трохи відволіктися… знайти щастя.

Я відчув, як щось усередині стислося до болю.

— Мені ніхто не потрібен, — сказав я глухо.

Я не чекав відповіді. Просто вийшов із квартири, залишивши за спиною тепло дому й слова, які вже не мали сили мене врятувати.

До університету було недалеко. Я йшов звичним маршрутом, втупившись поглядом у сіру, холодну бруківку, і намагався не думати ні про що. Та в грудях ворушилося дивне, тривожне передчуття. Наче саме повітря стискалося довкола мене й шепотіло: сьогодні щось станеться.

Я не знав що саме, але відчував це шкірою, кожним подихом. Ніби невидима межа вже була поруч, і варто лише зробити ще кілька кроків — і назад дороги не буде. Щось увірветься в моє життя, переверне його, зламає звичний хід днів.

Сьогодні була лекція з фармакології. Я сів на передостанню парту, як завжди намагаючись бути непомітним, злитися з тінню аудиторії. Професор запізнювався, і в повітрі висіла лінива, незібрана тиша.

— Чули? — пошепки перегукувалися дівчата попереду. — Я сьогодні заходила в деканат і випадково почула новину. До нас сьогодні прийдуть «мажори». Вільні слухачі. Кажуть, син якогось іноземного інвестора разом із сестрою.

— А чому вони вирішили бути вільними слухачами саме тут? — нахилився до неї сусід по парті. — Ми ж, узагалі-то, не міжнародне право вивчаємо.

— Хто їх, тих мажорів, знає, — фиркнула вона. — Напевно, захотіли екстриму.

— Краще б із парашутом стрибнули, — пробурмотів хтось іззаду. — Або зі скелі на тарзанці. Там адреналіну не менше.

Я слухав уривками, майже не вникаючи. Ці розмови були далекими, чужими. Але чомусь слова про «сьогодні» й «прийдуть» знову ворухнули те дивне передчуття в грудях, яке я намагався заглушити з самого ранку.

Але раптом двері аудиторії відчинилися, і шум миттєво стих. На порозі з’явився професор разом із деканом факультету. Ми всі підвелися, вітаючи їх.

— У мене є невеличке оголошення, — почав декан, окинувши аудиторію уважним поглядом. — У вашій групі поповнення. З сьогоднішнього дня разом із вами навчатимуться Артур і Ніка Морозови. Вони будуть вільними слухачами.

Він зробив паузу, ніби дозволяючи цим словам осісти, а потім додав:

— У межах цієї домовленості університет отримає спонсорську допомогу для наукового проєкту з розробки вакцини проти раку.

Аудиторією прокотилася тиха хвиля шепоту.

Тепер усе стало зрозуміло. Саме тому цих студентів зарахували до нашої групи. Ціна була щедрою. Надто щедрою, щоб відмовитися.

В аудиторію увійшов хлопець — високий, зібраний, із поглядом людини, яка звикла не просити, а наказувати. Від нього тягнуло холодною впевненістю, майже відчутною фізично. В усьому його вигляді читалося право власності — на простір, на людей, на ситуацію.

Але за ним…

За ним увійшла вона.

У мене перехопило подих. Серце, яке місяцями билося рівно й глухо, мов мертве, раптом здригнулося і зробило болючий, різкий поштовх. Я мимоволі вчепився пальцями в край столу, ніби боявся впасти.

Я бачив її вперше. І водночас здавалося, що вона прийшла з якогось іншого, недосяжного світу. Усе в її зовнішності було надто ідеальним: світле волосся, бездоганна постава, дорога тканина одягу, що ніби навіть не торкалася пилу цієї аудиторії. Обличчя — красиве й відсторонене, холодне, мов маска.

Сріблясто-сіра сукня, яка, напевно, коштувала більше, ніж автомобіль, на який я міг би колись назбирати, підкреслювала її крижану вроду.

Але річ була не в сукні.

Було щось у її рухах. У тому, як вона трохи підняла підборіддя. Як ковзнула байдужим поглядом по аудиторії, не затримуючись ні на кому. Саме це змусило мої руки тремтіти.

Наче я стояв на краю чогось неминучого. І зробив перший крок.

— Ось і вони, — продовжив декан. — Тепер це ваші нові одногрупники.

— Що ж, заняття вже триває, — втрутився професор. — Усі організаційні моменти вирішені. Можемо починати.

— Звісно, — кивнув декан і вийшов з аудиторії.

Професор перевів погляд на новоприбулих.

— Можете зайняти вільні місця, — звернувся він до слухачів.