Розділ 20.3

Я не хотіла на Землю. Тут мені було спокійно. Тиша не вимагала від мене нічого — ні рішень, ні почуттів.

А там був він. Людина з мого минулого. Той, хто колись зробив мене живою — і за це ж змусив заплатити.

Бути поряд із ним означало постійну напругу. Ніби весь час тримати подих. Один необережний крок — і те, від чого я відмовилася, повернеться.
А разом із цим повернеться біль. Я не сумнівалася в цьому.

І десь глибоко всередині вже знала: вдруге я цього не переживу так, як уперше.

Мої думки обірвав тихий стукіт у двері. За мить у кімнату увійшла королева Ізабела. Вона виглядала втомленою, ніби ця зима пройшлася не лише Міравелем, а й нею самою.

— Доню… — її голос здригнувся. — Ми знову розлучаємося.

Вона зробила крок до мене.

— Річард розповів, що ти вирушаєш на Землю. І пояснив, чому так вирішив.

— Я не розумію, — повільно сказала я. — Що мені там робити? Я не хочу туди їхати.

— Він бажає тобі добра, — тихо відповіла вона, майже благально.

Я гірко всміхнулася. Слова вирвалися самі — гострі, холодні, давно визрілі.

— Для мене? Чи для королівства?

Я підвела на неї погляд.

— Він хвилюється лише тому, що Міравель замерзає. Якби справа стосувалася тільки мене — йому було б байдуже. Я це знаю…

Я зробила паузу, але не відступила.

— І ви це знаєте теж.

— Ти не права, — сказала вона тихо, ніби боялася злякати мене цими словами. — Ти зрозумієш його, коли знову почнеш відчувати.

— Коли? — у мене вирвався короткий, сухий сміх. — Цього не станеться. Я не хочу відчувати. Почуття — це слабкість. Вони руйнують.

— Мені шкода, що ти так у це віриш, — у її голосі з’явилася втома. — Але я не втрачаю надії, що ми зможемо тобі допомогти.

— Мені не потрібна допомога, — сказала я рівно. — Мені добре. Це було правильне рішення.

Я на мить замовкла, а потім додала тихіше, але болючіше:

— Якби не побічні наслідки, вам би не було до мене жодного діла.

Вона ніби отримала удар, але вистояла.

— Ти помиляєшся, — відповіла королева. — Я розумію, чому ти погодилася. Ти важлива для нас. Зараз ти цього не відчуваєш… але знай: я люблю тебе. І завжди любитиму.

Я мовчала. Усередині було порожньо, і в цій порожнечі не знаходилося місця словам.

— Прощавай, доню, — сказала вона, вже стоячи біля дверей. — Я буду сумувати за тобою. І дуже хочу вірити, що колись ти знову повернешся до себе.

Вона рушила до виходу.

— Я не хотіла цього, — слова вирвалися самі, майже шепотом. — Мені сказали, що ритуал безпечний.

Королева зупинилася. Повільно обернулася.

— Я знаю, — сказала вона.

Її погляд затримався на мені ще на мить — довше, ніж дозволяла витримка. А потім двері за нею зачинилися, і тиша стала нестерпно гучною.

Що ж… час збиратися. Земля чекає.