Розділ 20.2

Раптом двері розчинилися, і до кімнати рішуче увійшли король Річард та принц Артур. Обличчя батька було нерухомим, позбавленим будь-яких емоцій. Він виглядав зосередженим — так, ніби вже прийняв важке для себе рішення й не дозволяв сумнівам прорватися назовні.

Артур теж був зібраний і серйозний. Це виглядало незвично — я звикла бачити його іншим.

— Ваша Величносте, — промовила я й виконала бездоганний реверанс.

— Нікаріель, — промовив батько. У його голосі звучала тверда, вивірена рішучість. — Я ухвалив рішення. Воно стосується твого майбутнього і долі Міравелю. Ти готуєшся до подорожі.

Я підняла на нього свої крижані очі, мовчки чекаючи продовження наказу.

— Ти вирушиш на Землю на рік. І проводитимеш час із Романом, — він говорив спокійно, але в цьому спокої не було місця для заперечень. — Не менше п’яти годин на добу. І щонайменше дві години поза навчанням. Ви маєте стати друзями.

Усередині щось різко стиснулося. Неприємно. Небажано. Я не хотіла на Землю. Мені було добре тут — у тиші, у холоді.

І понад усе я не хотіла бачити того нікчему, через якого колись відчувала біль.

— Чому я маю туди відправлятися? — сказала я рівно. — Навіщо це взагалі потрібно?

Він подивився на мене довше, ніж зазвичай.

— Я хочу врятувати тебе, — тихо сказав король. — Щоб ти знову стала живою.

— Але я жива, — відповіла я без вагань. — І мені добре нічого не відчувати. Я пам’ятаю, чому відмовилася від почуттів.

— Бо коли серце розбите, воно болить, — сказав він.

— Але коли немає болю, — я ледь знизала плечима, — легше дихати.

— Ні, — у його голосі з’явилася нотка смутку. — Тоді ти ніби не жива.

Я мовчала.

Батько випрямився. Смуток зник, поступившись королівській волі.

— Ти відправишся на Землю, — промовив він уже наказним тоном. — Це моє остаточне рішення. І знай: я роблю це для твого блага.

Його слова зависли в повітрі, холодніші за зиму, що скувала Міравель.

Чомусь ці слова викликали в мені спротив. Глухий, різкий, несподіваний навіть для мене самої. І я сказала те, чого не планувала говорити. Ніби хотіла вдарити у відповідь. Зробити йому боляче — так само тихо, як колись боліло мені.

Я не розуміла, чому це питання вирвалося з моїх вуст. Але не могла його не поставити.

— Для мого блага чи для блага королівства?

На мить я побачила біль у його погляді. Справжній. Неприхований. Він мовчав так довго, що я вже вирішила: відповіді не буде.

Та потім почула його голос — тихий, майже зламаний. І чомусь ці слова пролунали для мене надто голосно.

— Для мене важлива ти, — сказав він. — Ти і є моє королівство.

Я знала, що він говорить правду. І саме тому це було найважче.

Я опустила погляд, ховаючись у власних думках, і вже шукала спосіб уникнути цієї подорожі.

— Але я не можу туди повернутися, — сказала я. — На Землі всі вважають мене мертвою.

— У тебе буде нове ім’я. Документи вже готові, — його голос лунав рівно й твердо, з тією холодною владою, яка не залишала простору для заперечень. — Там ти будеш Нікою Морозовою. Навчатимешся у своїй колишній групі.

— Але я не зможу бути з ними на одному рівні, — заперечила я, хапаючись за останній привід уникнути цього. — Я пропустила майже весь навчальний рік. Я ніколи їх не наздожену.

— І не потрібно, — відрізав він. — Для всіх ти будеш вільною слухачкою. Усі знатимуть, що ти виконуєш волю батька. Що я захотів, аби ти побачила навчання медика таким, яким воно є насправді. Третій курс — бо там майже немає непрофільних предметів. З університетом уже все узгоджено.

Його слова лягали одне за одним, холодні, чіткі, незворотні. А в мені дедалі гостріше росло розуміння: вибору в мене немає.

І тут промовив Артур, який увесь цей час мовчав:

— Я вирушу з тобою на Землю. Буду приглядати за тобою.

— Будеш наглядачем? — холодно, рівним голосом запитала я. Але всередині відчувала дивне тремтіння, яке не хотіла визнавати.

— Ні. Захисником, — твердо відповів він. — Леді Ліандра десь переховується. І може захотіти усунути тебе, якщо ти поставиш її план під загрозу. Для всіх я буду твоїм братом.

Я проковтнула комок у горлі, намагаючись не дати йому вирватися. Серце стискалося так, що ледве дихалося, але я продовжувала дивитися на нього крижаними очима.

— Чому ти брат, а не наречений? — голос видався мені чужим навіть для мене самої. — Це було б логічніше.

— Вашого весілля не буде, — коротко промовив батько. Його слова звучали як залізний вирок. — Я скасував усі домовленості.

— А як же доля королівства? — прошепотіла я, ледве чутно, і в серці з’явилася дивна, холодна тривога.

— Я все владнав, — відповів Артур. — Пояснив батькам. Вони зрозуміли й дозволили мені діяти на власний розсуд.