Розділ 20. Холод Кімнати

Пройшло два дні від весняного балу, на якому я мала офіційно стати нареченою принца Артура. І там я була ідеальною льодяною принцесою, та все ж… заручини так і не відбулися.

І все це сталося через зиму, яка несподівано повернулася до королівства посеред весни. Це була магічна зима. І саме на балу відкрилася гірка правда: повернення зими в Міравель сталося через мене. А точніше — через ритуал леді Ліандри. Вона прив’язала мої емоції, що народжуються в серці, до магії Міравелю. І їй це вдалося, бо в мені текла королівська кров роду. Тепер погода королівства залежала від моїх почуттів.

А потім вона заморозила моє серце. Всі мої емоції застрягли глибоко всередині, перетворившись на крижану пустку. Тепер я відчувала лише холодну байдужість, яка огортала мене зсередини.

Вона зробила це з помсти моєму батькові — за серце, колись розбите ним. Вона хотіла завдати йому такого ж болю, який пережила сама.

Тепер я знала, що мене використали. Знала це так само чітко, як відчувала холод у власному тілі. Але всередині не було сліз і не було гніву. Мені було байдуже.

Я бачила біль у погляді короля, який марно намагався знайти в моїх очах бодай крихту емоцій. Я бачила сум, і трохи розчарування.

І я не розуміла чому. Я  лише хотіла як краще. Я виконала все, що від мене вимагалося. Я була ідеальною принцесою. Я вивчила етикет, манери, станцювала бездоганний танець. Я публічно підтвердила готовність до шлюбу з Артуром, усунувши будь-які натяки на свій "земний" період.

Я вирізала з себе всі почуття, що колись не давали спокою мені: любов, страх, сумнів, пристрасть. Вони більше не існували для мене.

Тепер моє серце мовчало. І водночас кричало тишею. Тепер я була вільна. Вільна від почуттів. Вільна від болю. Вільна від себе.

Я сиділа біля вікна, і мої очі, немов дві крижини, чіплялися за кожну сніжинку, що повільно падала з неба. У цьому спогляданні не було ні цікавості, ні спокою — лише нудьга. Глуха, рівна, виснажлива. У кімнаті не було нічого, що могло б зайняти мене. Життя стало надто передбачуваним, надто правильним, надто мертвим.

Двері тихо відчинилися, і до кімнати зайшла Гіта з підносом. Її обличчя було блідим, а очі почервоніли від сліз. Цей вигляд викликав у мені роздратування. Чужі емоції здавалися безглуздими, зайвими, такими, що лише порушують порядок.

— Ваша Високосте, я принесла ваш обід, — її голос зрадливо тремтів, ніби вона боялася кожного слова.

— Постав, — наказала я.

Слово впало холодно й важко, як крижина на камінь.

Гіта поставила піднос. Я ковзнула поглядом по тарілці й підняла виделку. Смак розчарував відразу.

— Несмачно, — холодно промовила я. — Винний соус занадто кислий, а яловичина потребує щонайменше трохи більше спецій. Чому мені доводиться це нагадувати?

Я відставила виделку й ніж убік, не торкнувшись більше їжі. Потім додала спокійно, майже байдужно:

— Забери це. Я не їстиму таке. Передай кухарям, що вони готують для принцеси, а не для прислуги. І хто взагалі так нарізає овочі? Ніби «як-небудь та й зійде».

Очі Гіти миттєво наповнилися слізьми.

— Я… я зараз же віднесу, Ваша Високосте, — прошепотіла вона, опустивши погляд.

— І ще, ти принесла мені вдягати цю сукню, — я вказала на блакитну, що лежала на кріслі. — Цей відтінок робить мою шкіру ще блідішою. Я наказала вчора приготувати слонову кістку.

— Вибачте! Я переплутала. Я перепрошую, Ваша Високосте! — вона впала в поклоні, ледве стримуючи сльози.

— Іди. І повернися з правильною сукнею. І приведи перукаря, — моя рука ледве рухнула по бездоганній зачісці. — Ця зачіска… занадто проста. Вона не відповідає моєму статусу.

Гіта кинулася геть, майже біжучи. Я повернулася до вікна. Жодної провини. Жодної тривоги. Лише холодне задоволення від того, що навела порядок. Усе має бути ідеально.

Холод пронизував мене наскрізь, але я відчувала себе могутньою. Можливо, надто могутньою.